Водій харківської маршрутки свариться й бурмоче, перераховуючи гроші на кінцевій маршруту з аеропорту. Нас у салоні шестеро. Платимо за проїзд до метро на площу Гагаріна. На вклеєному аркуші пише 6,5 грн.

Щось іще дрібними буквами але хто там читає?

 Я что говорил? Шесть-писят с первого марта. А сейчас просто шесть. Быстро разобрали свои деньги! Читайте мелким почерком, він роздає всім по 50 копійок. На тих, хто не хоче брати, смішно супить брови.

У морозному салоні теплішає від усмішок. Водій підморгує у дзеркальце заднього огляду, вправно минаючи неповороткі автівки попереду.

 Успеем! це до дівчини з рожевою валізою на сидінні поруч. Та саме бідкалася, що спізнюється на потяг.

 Куда пошла? Ану сядь, сейчас остановку объеду, там удобнее выходить, це жартівливо до іншої пасажирки.

 Коли почалася ота заворушка, нас ціла площа в Харкові вийшла. Нічого в них не получилося. Представ собі найбільшу в Європі площу! Должні були сказати, що ми ето Україна, слобожанською говіркою переказує події чотирирічної давнини моя сусідка по номеру.

Ділимо з нею готельну кімнату під час робочої поїздки до Стамбула. Назад повертаємося авіарейсом у Харків. Мені вистачає двох візитів, аби зрозуміти, що люди тут особливо привітні.

 Хороших хватає, але більшість звичайні, філософськи резюмує знайомий. Ми бачимося вдруге в житті. Він зварив мені чаю й приніс у термосі в лютий мороз аж до потяга.

І я знаю, що тих звичайних стане на цілу площу.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...