У ранньому дитинстві я був улюб­леною іграшкою для двоюрідних братів. Хлопці по черзі приходили з армії і бралися за моє виховання. Андрій старший, садив мене на велосипед і катав околицями Тального.

Якось у вересні було тепло.

 А пішли падати у воду, запропонував я.

На ранок обоє лежали з ангіною.

 Хай Юрі 3 роки, але ж тобі за 20! сварила сина тітка Галя.

Потім Андрій виїхав до Маріуполя. Зате з армії повернувся Женя. Він був фанатом техніки: паяв старий магнітофон "Нота", що часто виходив із ладу. Всі кнопки на ньому були білі, а одна, яка позначала запис червона. Мені страшенно подобалося тихцем натискати на неї, що неабияк злило Женю.

У дитинстві брати між собою чубилися. Старший дорікав молодшому за білу голову. Мовляв, підеш на річку, почнеш купатися, а тут мати гукає.

Тітка виходила на високий берег Гірського Тікича і за кількасот метрів безпомилково визначала у гурті своїх хлопців. Орієнтиром для неї була біла, ніби полита сметаною, голова Жені.

Відтоді минуло пів століття. Мені вже за 50. На скронях сильно проступає сивина.

 Юро, давай тобі зафарбую виски, підступає дружина. Бо негарно.

 І думати не смій! серджуся. Сивим краще, ніж лисим.

Минулого тижня вперше за час карантину їздив до Тального. Хотів піти на кладовище, де сім могил родичів. Серед них і тітка з дядьком. Їх ніхто не відвідує. Братам за 70. Андрій живе під Маріуполем і ні з ким не родичається. Женя в окупованому Луганську. Звідти не наїздишся.

Тільки-но збирався вийти з хати влупила гроза.

 А давай я сходжу, пропонує сьогодні жінка. Вона їде з Черкас до тестя в село. Розкажеш мені, де шукати могили.

Я дивлюся на Надю зверхньо. Вона погано орієнтується на тальнівському кладовищі. Знаю, що телефонуватиме через кожні 5 хвилин, крутитиметься на місці, гаятиме час. І ніхто їй не допоможе, не гукне. Бо голова в Наді досі не біла.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...