Вітьку не бачив півроку, а то й більше. І тут раптом натикаюся на виході з нашої вулиці. Сусід не дає часу на традиційні запитання про справи й життя:  Ти бачиш, що зі мною трапилося? задирає футболку й показує голий жи­віт.

Із нього стирчить трубка. Поворозкою за шию тримається білий мішечок. Трубка й мішок з'єднані між собою.

Кожним наступним словом Вітька ніби забиває цвях:

 Рак третьої стадії. Все виведено назовні. Кажуть їхати до Черкас, робити операцію. А в мене немає грошей. Яка там операція. Заледве знаходжу на ці мішечки. Один 60 гривень. Вистачає на кілька днів.

Сусід тисне руку й іде додому.

Він старший на рік. У молодших класах батьки не давали йому грошей на морозиво. Тоді я клянчив у матері не традиційні 20 копійок, а 30. А потім ми обнімалися на радощах і наввипередки мчали до старої автостанції. Займали чергу до темно-зеленої будки. Там товста тітка із білим чепцем діставала з алюмінієвих бачків вершкове морозиво. Раділи, коли стаканчики були вафельні, а не паперові.

 А можна, будь ласка, зажарений? просили, коли підходила наша черга.

Якщо мати не давала 30 копійок, ми їли з одного стаканчика.

 Юрко, а ці заїди в тебе не перехідні? запитав якось Вітька, коли побачив у мене на губі герпес.

Наступного дня його губи обсипало ще гірше, ніж у мене.

Потім наша дружба закінчилася. Його батьки раптово стали заможні. ­Купили червону блискучу "Ладу". Їздили нею до Кишинева.

 Що, Юрась, хочеш винограду? запитував Вітька й демонстративно з'їдав велике синє гроно.

У старших класах знущання стали витончені. Ми ненавиділи одне одного. Його, сильного й атлетичного, я й не мріяв побити. Навіть дорослим не любив із ним зустрічатися.

А після цієї зустрічі знову захотілося обійняти, як у дитинстві. Якби тільки мішок не заважав.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...