Садіння картоплі нагадує багатосерійну епопею. Спочатку треба вибрати погожий день. Скільки себе пам'ятаю, по приїзді обов'язково починається дощ. Зазвичай не виходить приїхати в когось із двох копачів: або я не можу, або Микола Надійчиної сестри чоловік.

Зрештою, всі в зборі. Спочатку п'ємо каву відтягуємо момент початку. Потім сваримося. Ми з Миколою наполягаємо, що треба садити п'ять вуличок. Дівчата стоять на своєму шість і тільки шість. Ну, щоби тестя не засмутити.

 Ти ж розумієш, він пережив два голодомори, каже Оля.

В обід вже після останньої викопаної ямки Надійка починає розмову.

 Може, посадимо ще й сьому вуличку? Пам'ятаєш, торік картопля була дорога?

Я збираю лопати, відра й мішки й мовчки йду з городу.

Наступної неділі котрась із дівчат тихцем досаджує сьому.

 Ну, бо ви так мало посадили!

Якщо "злочин" вчасно виявити, їх можна налякати. Сказати, що не виноситимемо з льоху на гній три десятки відер гнилої бараболі. Це на певний час діє.

Якогось разу ми з Надійкою садили вдвох. Звідки не візьмися, повалив густий лапатий сніг.

 Досадимо, скільки там залишилося! дружина була невблаганна.

Я дивувався, звідки в неї така твердість. А потім вона зізналася.

 Років 20 тому колега зі школи віддала мені шість "соток" городу. Казала, що в селі далеко, а тут під боком. У квітні я його посадила. Ледве закінчила, приїхали сусіди. "Ви посадили наш город. Викопуйте негайно!" Пропонувала їм забрати мій. Казала, що сапатиму обидва не помогло. Мусила викопувати щойно посаджену бараболю, вибирати, нести на свій город і знову садити. Сльози текли градом. До вечора думала, що помру від утоми.

Я не знаходжу слів. Якби таке ­сталося зі мною, я в житті не глянув би на ту картоплю. І не їв би. А Надя досі не ­кається.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...