Сашко живе в паркінгу. Ну, як у паркінгу в невеличкій комірчині, з умивальником і унітазом за перегородкою. Він охороняє автомобілі, відчиняє ворота, заповнює журнал, розмовляє з мешканцями будинку.

Має серйозну уніформу, строгий голос і усміхнені очі.

Ми познайомилися, коли я орендувала паркомісце в незручному закутку й намагалася поставити там автомобіль. Побачивши, а, скоріше, почувши мої потуги, Сашко вийшов зі своєї комірчини й терпляче почав керувати заїздом. Із того часу він щовечора приходив на допомогу і заспокоював, коли я нервувала:

 Не треба переживати, тут ще жодна людина без чужої допомоги нормально не запаркувалася.

 От навіщо таке будувати? Сюди не можна заїхати взагалі!

 Гроші важливі, а не зручність, проводжає мене до виходу Сашко.

Через деякий час зустрічає мене радісний:

 Я домовився за інше паркомісце! І ціна така сама! Пішли, покажу!

Йдемо, місце шикарне і зручне.

 Ну, от, каже, тепер мої послуги паркувальника не потрібні. Треба знайти собі іншу турботу.

Вперше зупиняюся порозмовляти не про машини і незручне паркування, а про самого Сашка. Виявляється, він із Херсона. Іноді їздить додому на кілька днів. Удома роботу знайти тяжко. Та й тоді або мало платять, або не хочуть оформляти офіційно. В Києві більше платять. Ще й на житлі можна зекономити. Їжа? Сам готує ось електроплитка. Картопельку смажить, овочі на сусідньому базарчику купує. Сім'я? Вже немає. Дружина поїхала на заробітки, і все у них закінчилося. Італія розлучниця. Син виріс і одружився, своя сім'я.

 Вирішив заробити, щоб старість не була страшна. У мене трохи є. Трохи буде. Економлю. Мені 46 років, встигну підготуватися, широко усміхається.

Йду з парковки. Чомусь сумно. Нестерпна легкість буття, певно, саме така.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...