Двоє втомлених чоловіків сидять на призьбі старої хати і мружаться на останнє жовтневе сонце. Вони обоє народились у цьому селі і знають один одного довше, ніж пам'ятають самі себе. Тільки перший той, на чиїй призьбі вони сидять давно став міщуком.

Хоч і продовжує зрідка навідуватися до старої сільської хати. Мабуть, просто любить посидіти бодай зрідка на призьбі.

 Жовтень, каже перший. Молодість минула, час збирати плоди кому вже які дозріли.

Другий теж так думає, але соромиться слів, тому страждає мовчки.

 Як твоя? питає перший.

 Вчиться потиху.

 Хто?

 Дитина. А ти про кого?

 Про жінку.

 Пішла. А твоя?

 Не йде.

 Все одно, усміхається нарешті другий, у мене сивого волосся більше.

 Але твоє коротше. Якщо нас обмикати і поскладати волоски в рядок, то загальна довжина…

 Ну да, ти ще в школі такий був: круть-верть, лиш би вийшло, як тобі треба… Все читаєш?

 І пишу.

 А я, віриш, програму передач не маю коли почитати. Дурний, чого я не лишився в тій Іспанії? Ніби робив на дона, а мав два вихідних, пляжі, ресторани, ще й гроші на купку складав.

 Зате тут маєш свої гектари, свої дерева… Землевласник, що казати.

 Дай мені спокій. 10 тонн яблук у підвалі, а я ще за минулорічні добрива не розрахувався. Нє, зрубати до дідька і валити звідси, най воно все пропадає, тут ніколи нічого доброго не буде.

 Якщо всі звалимо, то так і буде. Тобто не буде ні доброго, ні поганого, ніякого.

 Не умнічай, ти ж якраз… другий затинається й відводить погляд. А пам'ятаєш, як ти коло моєї вулички не вписався в поворот?

 Бо спішив на екзамен з фізики. І ти мене запхав відмиватися у бочку з дощівкою, а сам за три ходки зніс мою "Яву" на свою обору.

 Але сусідка побачила і махом настукала в школу.

 Ага, вриваюся в клас у твоїй сорочці, на грудях кров проступила, а фізик регоче: рождьонний, каже, ползать лєтать нє должен.

 А як ми малі вкрали у твого діда ящики і пробували склепати з них "мессершмітт"?

 Ми тоді сильно посварилися. Але ж ти й любив ображатися. Чуть шо морду надув і таким вредним тоном: "Я до тебе більше не прийду".

 А ти мені: "Не страшно, я сам до тебе прийду"… Але тепер я до тебе прийшов. І це, чуєш… Тільки ти не вимахуйся, ладно? Я тут побігав по селу, зібрав тобі трохи на дорогу.

Перший не вимахується і бере простягнений згорток. Освітлені жовтневим сонцем, двоє ще не добитих життям і вітчизною чоловіків плескають один одного по плечах і разом рушають у бік зупинки. Перший зараз сяде в автобус і повернеться до міста, щоб наступного дня вилетіти за кордон, бо мусить. Другий ще хвилю постоїть, похитає головою і знову піде обробляти свій сад, бо здогадується, що насправді вже немає вибору

Подробнее читайте на gazeta.ua ...