фото показано с : 24tv.ua

Це міг би бути цілком рядовий захід. Зустріч урядової уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко з тими, хто прийшов її послухати. З жінками і чоловіками. З тими, що "мають вуха" і хоча б дещицю розуму.

Тому що гендер – це не про те, як перетворити натуралів на геїв.

І не про те, як насильно відібрати у "нормальних" сімей дітей та передати їх на виховання лесбіянкам. Гендер – це про рівність і про відсутність шор. ньовіччя, що відьом не буває і косий погляд не викликає падіж худоби. Все одно кожен залишиться при своєму. І кожен буде гріти рученята над ним же влаштованим аутодафе.

. . . Однак повернемося до Левченко. Повторюся: зустріч з нею могла б бути звичайною справою. Якби на зустріч не з'явилися праві. Або традиціоналісти – як називати їх правильно, сказати тяжко. Самі себе гості заходу йменували "патріотами", а це – поняття розпливчасте. Отже, безіменні організми в кількості приблизно десятка одиниць оточили Катерину Борисівну, вели себе нахабно і агресивно, тицяючи їй в обличчя якісь папірці.

Згодом виявилося, що це була якась антипремія від "патріотів". Для того, щоб захистити Левченко, була викликана поліція, якій знадобилося чи не півгодини, щоб приїхати на місце події. І звичайно, коли правоохоронці з'явилися, "патріоти" зникли без сліду. І це при тому, що інцидент мав місце в Михайлівському провулку – за два кроки від СБУ, від Апеляційного суду і зовсім недалеко від урядового кварталу.

Ігри "патріотів": цей папірець принесли Левченко невідомі.
Чим і похвалилися пізніше в соцмережах.

Трохи пізніше, захлинаючись від захвату, "вручення антипремії" описав на своєму фейсбуці такий собі Микола Ляхович. Згадка про нього обумовлена лише тим, що Ляхович – держслужбовець, а саме – керівник відділу національно-патріотичного виховання при міністерстві молоді та спорту. Отже, "вихователь" називає Катерину Левченко в своєму пості

"гендерною комісаршею", яка хотіла "нацькувати спецслужби на українських громадян за те, що вони мали сміливість виступити проти неомарксистських скрєп". Що таке неомарксизм і при чому тут спецслужби – у цій маячні не хочеться й розбиратися. Але таким є рівень нашої державної влади. І нашої поліції, яка не поспішає на виклик. Й "істинних патріотів", які відважні тільки в співвідношенні десятеро проти одного. І "справжніх чоловіків" (а не геїв, не приведи Господи!), атакуючих немолоду вже жінку.

Хочеться думати, що будь-яка дія має ту чи іншу мотивацію. В даному випадку подібне хамство могло мати тільки одну очевидну мету: праві й "браві" патріоти йдуть на вибори. До жовтня-2019 їм потрібно напрацювати портфель агресивних витівок, щоб вразити ними нерозбірливого виборця. І це в кращому випадку. Тому що набагато гірше, якщо "патріоти" щиро вважають, що вони таким чином рятують (від кого?) "традиційну українську родину".

Що таке "традиційна українська сім'я" – визначити непросто. Про це можна лише здогадуватися, заглибившись у читання української класики – Кобилянської, Стефаника, Франка, Нечуя-Левицького. Але в цьому випадку "патріотів" можна заспокоїти: така сім'я нікуди не ділася. Вона живе й процвітає. На краще чи на гірше, але це так. Чому?

Та тому, що така наша історія. Лише 28 серпня 1974 року радянські селяни отримали паспорти і право вільно пересуватися по країні. З цього року почалося масове перетікання сільського населення до міст. І перш за все, звичайно, до столиці. На 1970-1980-ті в Києві припадає будівельний бум і розростання спальних мікрорайонів.

Нинішнє покоління "60+" встигло отримати державні або кооперативні квартири на Троєщині, Борщагівці, Дарниці, Оболоні, Виноградарі. . . А ось для їх 40-річних дітей мірилом життєвого успіху стала можливість обірвати батьківську пуповину і забезпечити себе власним житлом. У когось це вийшло, а у когось – ні. Менш "фартові" продовжують жити в 2-3-кімнатних квартирах з власними нащадками та старими батьками. У їхніх помешканнях плететься все та сама хитромудра в'язь "традиційних українських" взаємин між невістками і свекрухами, зятями та тестями, братами і сестрами, між подружжями, які давно не кохають одне одного, але не можуть роз'їхатися. Словом, це та сама "Кайдашева сім'я", але ще в більш тісному життєвому просторі – в самі лише бетонній коробці, без ставка, без млинка, без вишневого садка.

Можливо, убогість матеріального життя більшості українців якраз і є причиною інтелектуальної вузькості наших співвітчизників.

"Хто мало бачив, багато плаче", – говорить героїня п'єси Лопе де Вега. Хто мало бачив, той взагалі не уявляє собі вихід зі звичного йому укладу. Такий вихід і лякає, і змушує проявляти агресію. Будь-яка схована за межею розуміння альтернатива стимулює бажання знищити її. Набагато простіше не осягати нове, а розтоптувати його. Бо так затишніше, простіше і безпечніше жити в своєму маленькому нафталіновому світі. А те, що не всі хочуть борсатися в нафталіні, основну масу хвилює мало. "Залізною рукою заженемо людство до щастя". Чи це вже було?

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...