Вони все йдуть і йдуть, вишивані першовересневі школярі. Я наслухаюся. У вуличному просторі завжди нашорошую вуха, як локатори. Поготів, коли бачу когось у вишиванках. Раніше ще й радів. Тепер просто слухаю.

Бо радіти не випадає, це я знаю наперед. Бо слова, які вилітають із тотальної більшості вишиваних грудей, з тією вишиваністю не поєднувані. Більше того, вони їй протилежні. І справа не у школярах, певна річ, а у прірві того ментального безсилля, в якому животіє українське суспільство і якого не закамуфлювати ні хрестиком, ні гладдю.

Мені здається, це так очевидно, що нема про що й сперечатися. Хіба гарячково шукати шляхів виходу зі сну чи, скорше, виповзання з моргу. Але ні, останнім часом навіть стало модно обстоювати іншу думку. У тих же соцмережах раз у раз хтось переконує, наскільки "ростемо ж ми, гей". Комусь офіціант відповів українською і людина робить висновок, що це не кинута кістка, а показник нормальної мовної ситуації у столиці. Одна фейсбучна френдеса зі степового приморського міста доводила, що не все так прикро в нашому домі, бо в її танцкласі хтось заговорив українською. Те, що вже й села в нашому з нею земляцькому східняцькому краї заливає кацапокарканням, вона не помічає. Ну й багато інших прикладів, котрі тільки увиразнюють непродихність ситуації на четвертому десятку незалежності.

Утім, можливо, помиляюся. Зрештою, скільки українців стільки думок. Це наша особливість. Якою теж заведено пишатися. Мовляв, тут вам не чухонсько-ординська одностайність, що відгонить колгоспом, казармою й табором суворого режиму. У нас демократизм і багатоваріантність, і якщо що… Хоча мені ця особливість, оте наше "своє мнєніє" нагадує карикатуру. Просто геніальну, на якій офіцер у мазепинці піднімає бійців в атаку. З шанців притому ніхто не поспішає виходити, натомість сиплять порадами. "Не взвод, а чота!" "Не в атаку, а до алярму!" "Не взвод, а взводе не ігноруйте кличного відмінка!"

До речі, про взводи, чоти й батальйони. Велика частина їх, обпалених війною, пройшли Ходою ветеранів на День Незалежності. Їх вітали натовпи киян і гостей столиці. У мене від того дійства лишилося відчуття сили. Саме української потуги. Опущу за кадр суперечки зі знайомцем, котрі, знову ж таки, закручували довкола мовного вибору. Як сказав один літератор і колумніст, рідна мова для українців це величезний тягар, незручна ноша, яку більшість із них воліла б десь по-тихому зіпхнути з пліч. Краще не скажеш.

Але, на те виглядає, українцям не дуже потрібна і влада. Бо, в іншому разі, маючи в собі таку потенційну потугу, не обмежувалися би святковим променадом. До наступного року нахваляючись у фейсбуку, що, мовляв, у разі чого всі на Майдан. Ось тільки докопаємо картоплю. Хоча й тут можуть бути і будуть тисячі інших думок.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...