Жодних філософій. Усе просто: городина, молоко, сир, м'ясо, іноді сало або підчеревина. Це те, що я впродовж років купую у двох дядьків, старшого й молодшого. Кожного четверга з'являється їхній фургончик-рефрижератор при самому краю Троєщини, біля СТО.

На саморобній ятці розкладають привезене. Товар якісний, дядьки привітні й недріб'язкові. Усміхаються, гомонять, але не запопадливі, гідно водять гайдамацькими головами. У старшого ще й вуса ворушаться під носом із горбинкою. Притому соковита мова, з якої не перескакують, підлаштовуючись під деяких, аж занадто "карєнних" покупців. Симпатичні дядьки, колоритні. Я їх ще на ярмарку виокремив.

Колориту додала й назва їхнього села на Черкащині Коврай. Щось палянично-тепле й цупке, мов кураїна. Як уже там насправді, я не уявляв. Обидва ковраївці лиш усміхалися. "У нас харашо, ділився старший. Річка є, Ковраєць". "А ми ще й пиво почали варити, додавав практичніший молодший. Ось привезем на слідуючий раз". Пива я взяв, справді смачне, не згірш за німецьке. А про село прочитав таки у Вікіпедії. Воно виявилося старим, як я й думав, засноване переяславським полковником Степаном Томарою, що купив ці землі у Гельмязівської козацької сотні. А ще там якийсь час жив Сковорода і навіть написав низку віршів до свого "Саду божественних пісень". Спитав потім про це у продавців-ковраївців, вони статечно покивали. Але детальніше поговорити нагоди не випадало коло ятки майже завжди завізно.

Аж раптом захопливий допис знайомої у фейсбуку. Про Коврай! Якось її туди занесло. Виявляється, Сковорода там не просто жив, а затримався найдовше з усіх своїх мандрів на п'ять років. Був гувернером поміщицького сина, Василя Томари, з яким у Григорія Савича складалося спочатку непросто, а ще складніше з його батьком, але все завершилося благополучно. І саме в Ковраї наснився філософу знаковий сон, який вплинув на вибір стилю життя: мандрівна аскетика, євангельська безтурботність. Справжнє оповідання про все це написала моя знайома. Може, гени далися взнаки, бо вона донька славного кобзаря й письменника, та ще й журналістка за фахом. А може, й справді той Коврай такий дивовижний. "Тут просто добре в будь-якому місці" значилося під одним із фото. Світлин було багато. Там і груша у старезнім парку, і таріль із панського маєтку в руках директорки школи, і мед із Кравцевої гори, і ще дещо.

Мої четвергові знайомці фейсбук-допис схвалили. Впізнавали краєвиди, промінилися на директорку з таріллю. "Люда, моя однокласниця, довірчо поділився старший. "А моя вчителька, докинув молодший. Хоча спочатку в нас не складалося". Раділа й авторка допису, з котрою я поділився своєю опосередкованою ковраївською причетністю. "Це фантастика! відгукнулася вона. От щось Григорій Савич цим хоче вам сказати!" Я вагався: "А чому саме мені? Може, тобі, може тим дядькам? Скажімо, щоб робили мені скидку на дари ковраївських ланів". "Ну, вибачте, месенджерово усміхалася знайома. Щоб таким кандибобером той Коврай дістався вас на Троєщині то неспроста!"

Мабуть, справді. Доведеться їхати.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...