Совість мучить і досі, казав у 1990-х сусід дід Поляков. Росіянин із Липецької області під час війни познайомився з українкою і переїхав до Тального на Черкащині. Дід гукав мене до гаража.

 Юрко, допоможи колесо в машині закрутити, моргав змовницьки. У гаражі зачинявся, щоби жінка не бачила, діставав пляшку вина власного виробництва й наливав у фужери.

 Щоб ти знав я справжній окупант, розказував. У червні 1940-го увійшов у Литву. Уяви! Приходить російський офіцер у литовський магазин. Стоїть і крутиться біля шкіряного пальта.

 Подобається, але грошей немає? запитував господар. Бери, отримаєш зарплату віддаси. Ні грошей, ні шкірянки господар більше не бачив.

Виявляється, 1940-го в Литві між селами вже ходили автобуси.

 Місцеві мали звичку ставити велосипед на задній майданчик і йти геть, казав дід. У потрібному селі виходила людина й забирала його. Наші солдати це одразу вкурили. На першій зупинці хапали велосипед і вискакували. Було так соромно, що словами не передати.

Дід Поляков помер у липні 1999-го, коли я був на заробітках у Польщі. Він зготував сніданок, полив помідори й прийшов до веранди. Сперся на ліжко й укляк серце стало. Після смерті Олексія Дмитровича його дружина ще рік протягнула.

 Як шкода, що ти прийшла, казала моїй матері, коли та навідувалася. Щойно тут Льоня був, і я з ним говорила.

Після смерті батьків у хату приїхав син із невісткою з Донбасу. Якось серед ночі вона постукала у вікно.

 Чоловік заснув і не можу добудитися. Викликайте швидку.

Валентина не стало наступного вечора після важкого інсульту. Дружина прожила кілька років на самоті й померла від тромбу, що обірвався.

Тепер у Поляковській хаті мешкають квартиранти. Я вже збився з ліку, скільки їх було. Виноград давно засох, а старий велосипед зіржавів за сараєм. Дід дуже гордився, що купив його у нашому магазині, а не привіз із Литви.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...