2019-3-14 13:52 |
Зрілість та розвиненість суспільства – показники, що не виміряєш цифрами. Більш знайомі, але ще менш зрозумілі ВВП чи зовнішній борг мають відображення на папері. В свою чергу, зрілість та розвиненість суспільства можна виміряти ставленням до найбільш незахищених та вразливих його прошарків.
І хоча українська державність – відображення суспільства – народилася у 1991 році, її зрілість зовсім не відповідає прожитому віку.
За перші роки існування наше суспільство розвинулося до дитячого рівня свідомості. Після чого під дією несприятливих економічних та соціально-політичних факторів сповільнило розвиток, а часом впадало в глибокий анабіоз. Сталося декілька "землетрусів", що могли розбуркати країну. Бажаного темпу так і не вдалося досягнути.
Імпульси до пробудження українців
Імпульсом до пробудження на багатьох рівнях та переходу в інший життєвий період стала Революція гідності. Серед них у ставленні до людей з інвалідністю. Українське суспільство перетворилося на підлітка: його хребет тільки формується, він до кінця не знає чого хоче, ще більше скаржиться та критикує. Проте в нього помітні зміни. І він стикається з питаннями, що має вирішити.
Невдоволення власним тілом. Україна – некомфортна країна для життя. В архітектурному плані. Як людина, що користується візком і відвідувала комфортні країни, можу це заявити без сумніву. Гегемонія сходів, монументальні бордюри, монорейки, пандуси від розробників американських гірок. Всі його пункти створюють незручності в пересуванні маломобільних груп населення – людей з інвалідністю, батьків з маленькими дітьми, літніх людей тощо. Люди почали помічати незручність українських міст. Ми вчимося усвідомлювати необхідність комфорту та легкість зручного життя. Вчимося створювати його для себе та оточуючих.
Тільки останніми роками поняття "універсальний дизайн", "інклюзія", "безбар’єрність" увірвалися до українського простору. До 2014 року вони були чимось з розряду казочок, що я читаю своїм племінникам. Так, ми досі маємо причини бути незадоволеними. До того ж їх більше, ніж причин бути задоволеними. Проте від часу коли почали звертати увагу на недоступність громадського середовища, ми зробили значні кроки в його подоланні. На чому, звичайно, не можна зупинятися.
Неготовність розпрощатись з дитинством. Тим сильніше засмутило та обурило відкриття сходів на Пейзажній алеї і піднесення цього факту як безпрецедентного здобутку. Ми з командою Доступно. UA висловили свою позицію щодл сходів ще влітку. Відтоді вона не змінилася.
Можливо, сходи були трендом в часи перебудови. Коли людям з інвалідністю не було місця в повсякденому житті суспільства та не було необхідності в інфраструктурі, зручній для всіх. Що ж, я можу це зрозуміти.
Дмитро Щебетюк / Фото Доступно. UA
Проте сходи точно не можуть бути трендом зараз. І доки цивілізований світ орієнтується на принципи універсального дизайну, в основі яких лежить зручність для всіх груп населення, хтось знайшов кістку мамонта, довбонув нас нею по голові та намагається затягнути назад до печери. Час розпрощатися з минулим. І якщо будувати сходи, то дублювати їх підйомником, ліфтом тощо. На Пейзажній алеї це можна було зробити на етапі проектування. Я знаю.
Перші кроки у відстороненні від батьківської опіки. Подобається нам це чи ні, але українське суспільство має свої витоки в радянській епосі. Радянська система нав’язала такий світогляд, що інвалідність краще приховувати, бо вона робить людину неповноцінною та уособлює ледь не щось ганебне.
Відмовитися від радянського "інваліда". Саме в ту епоху вигадали цей термін. І від усіх його діточок часів раннього українського суспільства – "обмежених можливостей", "особливих потреб" чи їхніх похідних. Обмежимось людьми з інвалідністю, більшого ми не потребуємо.
Час відкривати двері для нового
Щоб розпрощатися з радянською спадщиною нам необхідно навчитися завершувати справи і робити їх так, щоб потім не було соромно. За пандус, який подолає хіба каскадер. За підйомники в переходах вздовж швидкісного трамваю, на які витратили 10 млн. гривень, а вони досі непідключені. Ви ж розумієте, що я довго можу продовжувати цей список, правда?
Початок сексуального життя. Віддавна українське суспільство усвідомило необхідність "любити мозок" владі. Робити це на постійній основі. Протести, демонстрації, революції. Саме тиск на владу протягом довгого часу був ледь не єдиним рушієм змін та можливістю відстоювати власні права. Цей спосіб життя завжди приносив результат.
Наприклад, минулого місяця "Укрзалізниця" запустила сервіс з онлайн продажу квитків для людей з інвалідністю. І якщо раніше нам доводилося тричі їздити на вокзал – замовити квитки, викупити їх, поїхати. Тепер робимо це онлайн. Сервіс не одразу запрацював як нам би того хотілося; не всі бажані функції включені. Проте це питання часу. І варто констатувати, що це неймовірний крок для людей з інвалідністю. Крок, який в цивілізованих країнах є чимось звичним, а в наших реаліях є здобутком. Наслідком листів, звернень, тиску громадськості.
Зрушили з мертвого місця
Від 2014 року українці зробили еволюційний стрибок. Ми зрозуміли важливі дві речі. Перша: тиск на владу необхідно продовжувати. Друга: ми добре самоорганізовуємося та багато чого можемо робити самі. Громадський сектор – як активісти, так і цілі організації – набрали м’язової маси. Це стосується і правозахисних організацій і тих, що займаються питанням інклюзії. До цього часу в них сформувалося чітке бачення щодо реалізації проектів та вміння залучати кошти на речі, що діють.
Не лише щодо людей з інвалідністю. В листопаді минулого року почав працювати Veteran Hub. Організація пройшла шлях від невеликої вузькопрофільної ініціативи до масштабного проекту. І відсутність організацій такого штибу в країні наприкінці п’ятого року війни важко уявити.
Або відкриття в січні громадського ресторану Urban Space 500, чиїх 80% прибутків спрямовуються на проекти з розвитку міста. Мені особисто дуже хотілося інвестувати в подібний проект. Показати, що люди з інвалідністю не тільки споживають й вимагають чогось, а створюють на рівні з іншими. Тим приємніше, що серед 500 засновників ресторану є ще й інша людина на візку – моя подруга Наталка Мітяєва.
Ми пройшли довгий шлях. Маємо свій темп. І суспільству потрібен подальший розвиток. Люди з інвалідністю нарівні з іншими групами мають достатній потенціал, щоб рухати наше суспільство вперед. Потрібні лише умови для його реалізації. Тому нам всім важливо працювати далі. Бо чекати на наступний імпульс доведеться довго. Цього разу, щоб витягнути наше суспільство з підліткової стагнації.
.
Подробнее читайте на 24tv.ua ...
