Женщина, отойдите, я же хочу билет купить! кричить біля каси київського вокзалу чоловік, на вигляд років 35. На ньому чорний жакет, рвані джинси й коричнева сумка зі шкірзамінника. Жінка обертається:  Яка це я вам "женщина"? Мені від сили 20 років.

Люди в черзі сміються переглядаючись. Чоловік підходить до вікна.

 Укрзалізниця вітає вас! лунає шаблонна фраза працівниці вокзалу.

 Я тоже вас поздравляю. Дайте мне билет!

Касирка поправляє відклеєний накладний ніготь мізинця. На бейджику уніформи ім'я Катерина.

 Квиток куди?

 А куда не жалко?

 Ви що знущаєтеся з мене? Кажіть, куди їдете або ідіть, куди знаєте!

 Мне все равно.

Катерина гукає наступного.

Наступний це я. Замовляю квиток до Львова.

 А вы там живете? смикає мене попередник.

 Ні. Їду у відрядження на кілька днів.

 Это красивый город. Особенно соцреализм Сыхова. Девушка, я тоже возьму билет во Львов.

Дорогою до платформи чоловвік розказує, що тяжко переживає нещасливе кохання. Впав у депресію й апатію. Взяв відпустку на роботі. І взагалі "жизнь потеряла смысл".

Співчутливо киваю. Кажу, що все налагодиться.

Розмову обриває телефонний дзвінок. Чоловік бере слухавку. Чую високий жіночий голос, що називає його "Сашенькою".

 Альо, Кошечка, я уже сажусь в поезд. Буду дома завтра днем. Я тебя тоже, Кошечка. Па-па. Шо? Да, взял. Я тебя тоже. Да, и я за тобой. Ну, всьо цьом.

Сашенька ховає мобілку в кишеню і бачить мою здивованість.

 Да вы посмотрите, как скучно мы живем! розводить руками. Пошутить нельзя, что ли?

Подробнее читайте на gazeta.ua ...