2018-12-9 23:00 |
Вічна історія про вічну любов – у виконанні автора світового бестселлера. Хто читає: читають всі – і скептики, і ті, хто все ще вірить у любов. Власне, не просто у любов, а в кохання з великої літери "К" (а також усіх інших великих літер, котрі є в цьому слові).
Що читає: звісно ж, роман американця Роберта Джеймса Воллера "Мости округу Медісон" – дебютну книгу автора, котру той написав у 53-річному віці та видав у себе на батьківщині в 1992 році, а ми прочитали українською відносно нещодавно – завдяки харківському "Клубу сімейного дозвілля".
Чому читає: тому що кожен з нас бодай раз в житті опинявся перед складним вибором – справді складним та справді визначним, неправильна правильність котрого (або навпаки – правильна неправильність) вплинула на увесь наш земний шлях та перевернула його з ніг на голову.
Ті, хто не читав цю книгу, майже напевне дивися її прекрасну екранізацію з Меріл Стріп та Клінтом Іствудом у головних ролях. А той, хто книги не читав чи фільму не бачив, знає, можливо, з власного досвіду – яким би сильним, шаленим та пристрасним не було кохання, бувають обставини, котрі перемагають і його. Точніше, не перемагають, але відсувають з першого місця у списку наших пріоритетів.
Отож, коли на сторінках книги "зустрілися дві самотності" – Франческа Джонсон та Роберт Кінкейд – жінка була заміжня, а чоловік парубкував. Це, власне, і створило сюжет. Чотири дні, котрі вони провели разом, відкрили їм всю глибину їхнього теперішнього нещастя і всю багатообіцяючу солодкість щастя в недалекому майбутньому – якщо тільки обидва спроможуться порушити існуючий статус кво. Й, передусім, якщо Франческа зважиться залишити чоловіка і двох своїх без п'яти хвилин дорослих дітей та подасться слідом за мандрівним фотографом Робертом.
Як і слід було очікувати, Франческа ні на що подібне не зважилася. Головним чином – через сина та доньку, але також й через чоловіка, котрого вона не кохає, але відчуває до нього щось на зразок теплої дружби. Через страх завдати болю своїм близьким героїня відмовляється від найбільшого дарунку, котрий приготувала для неї доля – від Роберта Кінкейда, з яким вона прощається назавжди.
Цікаво, що той чи інший проміжний варіант (наприклад, побратися, коли діти Франчески почнуть вести доросле життя та створять власні сім'ї) герої навіть не розглядають. Вони коливаються між двома крайнощами – або бути разом тут і зараз, або розійтися навіки.
Недарма книга спочатку називалася "Кохання в чорно-білому", така назва їй справді пасувала б більше. Втім, Роберт менш категоричний, аніж Франческа – він лишає їй свою адресу та номер телефону і запевняє, що чекатиме на неї завжди. Франческа починає шукати коханого лише після смерті чоловіка, але виявляється, що вона фатально запізнилася – Роберт Кінкейд помер. Як сказав би з цього приводу герой Юрія Андруховича, "усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов'язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так".
"Якось не так" все склалося й у житті Франчески. Чи була вона права, зробивши вибір на користь родинних обов'язків та любові до дітей? І чи була вона права в тому, що не спробувала поєднати коханого чоловіка із донькою та сином? Закиньте це питання в будь-який книжково-дамський форум й отримаєте цілий хайп довкола цієї теми. Неодмінно знайдуться ті, хто називатимуть героїнею "ідіоткою" за упущений назавжди шанс, і ті, хто взагалі сумніватиметься в тому, чи мала вона почуття до Роберта Кінкейда.
Фокусування уваги відбувається саме на Франчесці, й це зрозуміло, адже Роберту не треба відривати душу й тіло від насидженого місця та від двох "кіндерів" на додачу – він цілком собі вільний козак. Увесь драматизм ситуації лягає на плечі жінки, котру, певна річ, й засудять за будь-який її вибір. У чому, до речі, зайвий раз дається взнаки патріархальність нашого суспільства, котре водночас і обтинає жінці крила, і вимагає від неї польоту.
Кадр із фільму "Мости округу Медісон" / Фото ukino. org
Хоча – ніде правди діти – Франческа все ж радше слабка особистість, аніж сильна. У фільмі не відображено один момент, котрий присутній в книзі. Розповідаючи про своє італійське минуле, героїня згадує такого собі Нікколо, роман із яким "скінчився під тиском її консервативних батьків". Ця лінія ніяк не розвинена, тож читач не дізнається, що то був за один – отой Нікколо, й чим він не догодив батькам дівчини. Але факт у тому, що одного разу вона вже дозволила зламати собі життя.
Наступним її чоловіком був Річард Джонсон – майбутній законний муж, міркуючи про якого, Франческа визнає, що "великого вибору не мала": або лишатися в дівках у післявоєнній Італії, де катастрофічно бракувало сильної статі, або рушати слідом за американцем в сільську глибинку штату Айова. І вона обрала друге, проте щасливою не чулася ані в залишеному за бортом корабля Неаполі, ані в американській провінції.
Схоже, що Франчесці взагалі не надто комфортно в стані щастя. А ще їй не комфортно тоді, коли рішення доводиться приймати самотужки. Свого часу вона вже дозволила й батькам, і Річарду Джонсону переписати сценарій свого життя. Певного роду рішучі дії Франческа чекає й від Роберта: "Коли ти приневолиш чи переконаєш мене поїхати з тобою, то я, як уже й казала, не зможу тобі опиратися". Але Роберт не збирається її силувати, а сама Франческа не в стані зважитися на докорінний переворот. А відтак лишає все як є. І тут справді не знаєш, чи жертва вона й мучениця, чи банальна боягузка, не здатна захистити кохання свого життя. Не квапимося її засуджувати чи – навпаки – осипати квітами та заколисувати оваціями. Не дай боже кожному мати серце, розірване навпіл.
А в чому ж тоді істина? – спитаєте ви.
А істина, як і завжди – у коханні. А ще в словах Роберта, звернених до Франчески: "В цьому непевному світі така певність випадає лише раз і ніколи не повторюється, хоч скільки життів ти проживеш".
Тож не марнуємо наші шанси. Якщо тільки є така можливість.
.
Подробнее читайте на 24tv.ua ...
