У столичний Володимирський собор приходжу в неділю зранку. Серед кількох десятків людей помічаю скорботне обличчя літньої жінки в темно-синій хустці з мереживом.  Молодой человек, смикає мене за футболку, ви мне батюшку заслоняете.

 Пробачте, відходжу трохи вбік, до колони. Жінка дивиться з підозрою.

 На исповедь? питає.

 Ні.

 Вот молодежь. Вам два часа утром не покурить проблема! Знаю-знаю, у меня внук такой же. Бестолковый.

Вирішую не ускладнювати ситуації.

 А чего не крестишься? переходить на "ти".

 Хрещуся. Ви просто не бачили.

 Не обманывай, я за тобой наблюдала, хитає головою.

Не минає й 10 хвилин, як чую знайомий голос із другого боку церкви.

 Жіночко, якщо ви думаєте, що то спів, так то не спів. Ви так пищите, що в мене в серці закололо, говорить українською.

 То відійдіть, каже ображена вірянка років 35.

 Ні, краще ви закрийте рота.

За півгодини збираюся додому. При виході з храму натрапляю на знайоме обличчя. Жінка хреститься перед тим, як з'їсти проскурку.

 Сынок, и ты возьми, штурхає бритоголового пузатого чоловіка в чорній кепці.

 Давай потом, мам, чується у відповідь.

Якийсь чоловік робить йому зауваження:

 У храмі треба знімати головний убір.

 Да пошел ты, відмахується.

 Не обращай внимания, сынок, гладить його по спині жінка. Некоторые пришли сюда скандалы делать, а не молиться.

До кінця служби більше не каже ні слова

Подробнее читайте на gazeta.ua ...