У січні хворів два тижні. Взяв перечитати "Оповідання про тварин" Сетона-Томпсона. Дійшов до місця, де чорно-бурий лис Доміно рятується від погоні біля річки. Я теж виріс на річці. Інколи Гірський Тікич рятував і мене.

Особливо, коли мати заганяла до хати виконувати домашнє завдання чи робити якусь роботу. Тоді я тікав до води, а на просторах ріки короткозорій матері знайти мене було вкрай складно.

У другому класі втік так, що ледь не втопився. Однокласник Вітька Тишин запропонував на водопої, де напувають корів на повороті річки, перенести мене на той берег. А повернути не захотів.

 Ти важкий, сказав.

Я спробував повернутися по шорти й футболку, а течія знесла на глибину. Останнє, що побачив як чиясь корова жувала шорти Андрія Ваховського. Утім, якби не Сашко Крижний, ця історія навряд чи колись була би написана.

Трохи старшим любив рибалити до сходу сонця. Якщо не клювало, завжди можна було запливти до сітки, що її регулярно ставив дядько на човні. Рибу звідти я прожогом напихав у плавки й так гріб до берега. Найбільш проворні карасі здобували свободу саме на цьому шляху.

Зимової риболовлі не любив. Терпіти не міг мерзнути годинами над лункою. Інша справа хокей. Хлопці з класу ділилися на дві команди й починалася баталія, що закінчувалася з настанням темряви. Грали трохи нижче греблі. Траплялося, що шайба булькала просто у воду під лівим берегом. Тоді Вовка Дорофєєв підповзав до краю льоду, занурював ключку, підважував шайбу на гак і свято продовжувалося.

До реальності повертався лише тоді, коли знімав ковзани. Взував черевики й відчував, як із ніг виходять зашпори.

Зараз, коли приїжджаю в Тальне, дорогою від вокзалу проходжу через вузьку кладку.

 Батьку, ти уявляєш, ми помремо, а Тікич бігтиме так само, несподівано каже донька.

Мені не страшно. Здається, що свій слід в історії Тікича я вже залишив.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...