У перші дні великої війни, коли думалося, що в магазинах вже нічого ніколи не буде, в нашій околиці з'явився чоловік, якого всі називали Фермер. Він приїжджав на пікапчику опівдні, привозив молоко, домашній сир, картоплю, а то й такий довоєнний товар, як комбікорм для курей.
Пишу це вранці у вівторок, на Стрічення, коли в нас у Сулимівці храмовий празник чи простіше храм. Храм це коли приходять гості. Особливість же сулимівського Храму в тому, що він, як правило, найменше підходящий для походу в гості, бо це день, коли зима зустрічається з весною, а через те буває хвища і завірюха й чорти навкулачки б'ються.
Коли в тебе висока температура, а в світі гуляє коронавірус, то ось підходяще заняття: лежи собі й складай списки того, що ти в житті не зробив чи не доробив до кінця. Нащо воно тобі? А Бог його зна.
У вечірній маршрутці на Вишеньки людей сиділо негусто, і всі їхали понуро й мовчки, чисто у бомбовозі. І тут в якийсь момент виник цей чоловічок. От якраз виник, інакше не скажеш. Бо спочатку його наче й не було, і всі його побачили аж тоді, коли він опинився коло шофера, позаду й трохи збоку.
Колись давно я працював при театрі. А це таке місце, що воно, так само, як і редакції ЗМІ, притягує до себе із зовнішнього світу особливий контингент людей. Контингент нечисленний, зате колоритний.
За краєм моєї землі, де ще недавно стояв ліс, починається порожня, рівна, утрамбована бульдозерами незатишна піщана площина, що тягнеться на захід до горизонту. Я її не люблю. А оце якось перед вечором рубав у дворі дрова і враз пішов сніг, завихрений, лапатий і густий, і в ньому щезла ота противна для очей пустеля.
Коли ми малі, ті чи ті предмети зачаровують нас безкорисливо і непрактично, поза своїм прямим призначенням. Як ото яке-небудь чудесне зелене скельце од розбитої пляшки. Або от: у нас у сінях на гвіздку висіла торба з сірниками.
Коли я служив в армії в білоруському Борисові, в нашій шостій роті кого тільки не було. Більшість білоруси і наші, потроху узбеків, естонців, литовців, киргизів, по одному корейцю, ассирійцю, греку, один афганський белудж і один кавказький єврей, записаний азербайджанцем.
Колись давно, в дитинстві й ранній юності, було на світі кілька хлопців, на яких я хотів бути схожим і дивився на них із печальним завмиранням серця, як ото дивишся, прости Господи, на недоступних дівчат.
У вівторок я вийшов з дому рано й на березі каналу побачив дещо незвичне. Над високою травою, що росте тут вперемішку з бадиллям лободи, виднілася, на довгій вигнутій шиї, голова гусака. Ступив ще два кроки й побачив його всього.
Вечори довшають і холоднішають, і поміж них трапляються зовсім особливі, коли на дворі темно, в грубці потріскують дрова, твої дівчата щось собі тихо гомонять при кухонному столику, а ви з котом упівуха слухаєте.
Давніше, коли краще бачив, забавлявся ось чим. Вранці, підіймаючись ескалатором нагору на станції метро Шулявська, колекціонував очима дівчат, які спускалися ескалатором униз. Ескалатор там довгий, два прольоти.
Тут недавно мені доручили занести газети до сусідки Свєти. Робив це двічі, ввечері, йдучи зі служби. Вже смеркало, Свєта випливала із сутінків, зі свого квітника, забирала пакунок, дякувала привітно, як вона добре вміє, й ми розходилися.
У ранньому дитинстві в мене був приятель, сусідський хлопчик. Імені не називаю, бо ця історія делікатна. Ми гуляли в нашій хаті під столом, за скатертю з синіми узорами, і нам було не тісно. Він на рік менший, через те я ставився до нього необережно-поблажливо, і тоді, й пізніше, коли ми розійшлися по різних компаніях.
Є предмети, що не годяться для серйозного обдумування, бо вони ходять тільки порожняком, а як їх перевантажиш смислом, то перекинуться й потонуть, мов кораблик, зроблений з газети. Од таких предметів немає користі, зате інколи є радість, нехай і така маленька, що нікому й не покажеш, та вона нікому й не треба, окрім тебе самого.
Серед радостей нинішнього літа була одна коротка і сильна, як нічна блискавка, що освітлює небо далеко в глибину. Сталося це в кінці червня. Ми з братом стояли вранці в нього на городі й балакали про те, що тут росте, як воно вродить, про дощі й спеку.
Звідки береться серпень? Як упізнається, що він вже тут? Я встав у неділю рано і все було вже не так, як учора. Стояла особлива тиша, без ніяких пташиних чи людських голосів, і в тій тиші щось ховалося велике, близько, однак, невидиме.
Ніколи не був на Місяці. А оце думаю: якби побував, то що б із того вийшло? Мабуть, нічого такого, чого б уже не пережив на Землі. За останні тижні дещо таке сталося мені аж двічі. Раз коли після дволітньої перерви поїхав туди, де виріс.
Тут недалеко є ділянка, яку хазяїн надумав продати. Вона заросла вербами й осокорами. Весною сороки змостили там гніздо. І я боявся, що ось знайдуться покупці на ту землю, розчистять її од дерев, а там же сороченята ще голопузі.
Недавно взнав про себе дещо нове. Точніше, воно з того ряду, що коли його стрінеш, то стараєшся швидше забути, витіснити з пам'яті, бо воно тебе компрометує перед самим собою. І воно так кріпко забувається, що коли десь ізнов вискочить на тебе, як дурний із-за угла, то здається новим і несподіваним.
Недавно випав один такий дощ, якого я ніколи не бачив, скільки живу. Він пішов, як і годиться, з великої хмари, тільки без розгону, без перших нечастих крапельок а враз, дуже густо, важкими й добре видимими краплями, що падали вниз.
Перед грозою в навколишній природі змінюється акустика десь отак само буває, коли з головою занурюєшся під воду, хоч і неглибоко, при самій поверхні, а всі голоси ззовні звучать вже нетутешньо. А тепер ось і голоси притаїлися, хіба що зозуля озветься гулко, тривожно й коротко, наче побачила щось страшне й їй перехопило горло.
Весна, виявляється, довга як в армії. Мабуть, якраз там я й прожив її востаннє всю, од самого початку до переходу в літо. Там її ніяк не пропустиш, бо посеред весни міняли шинелі на ха/бе чи в кращому разі на бушлати.
Мені досі так ніхто не казав, хоч і було ж кому, бо нас на світі жило чимало, та й тепер ще трохи є. А от щоб "здоров, братику" ні мені ніхто, ні я нікому. Обходилися дорослою формою слова "брат" чи просто іменами.
Хоч ця зима й маленька вдалась, а все в ній умістилося, що для справжньої зими треба. І снігопади, й завірюхи, й ожеледиця, яка робила короткі стежки довгими й трудними. Й морози стояли якраз такі, що коли на вечір розпалюєш у грубці, то на душі в тебе так, що хочеться завести в хаті товстого кота, що й було зроблено.
Кожної неділі ввечері ми з Василем по телефону балакаємо всяку всячину, теперішню, а ще більше колишню. Неймовірно, скільки в нашому минулому було людей і всякої при тих людях живності волів, коней, корів і всього дрібнішого.
Випав сніг, і двоє старих дядьків балакають ясно про що про колишні зими. Це робиться телефонічно. Ти ж знав діда Патрабайку? каже Василь. Так от, у того діда кінні санки були.
Я бачив дивний сон перед Водохрещем. Немов у стелі, лівіше од комина, з'явилась ополонка така, як ото прорубують у кризі, коли ловлять зимою рибу або просто щоб набрати відро води в ставку. Тільки ж стеля ніяк не змінилась була не крижаною, а дерев'яною, дощаною, такою, яка вона й є у мене.
За день до Нового року я косив траву. Якби ще років п'ять тому хтось сказав таке не повірив би. А тут ось воно косив, на болоті, за ставком, у верболозах. Там з літа зосталася смужка трави, світло-русява, як голови моїх колишніх блондинок, якби вони всі зібралися разом отам, на тому березі.
У нашому роду було немало людей легких і веселих. Були й другі, серйозні. Вони казали про перших: "І як ото воно так примудряється що б не сталось, а воно вибрешеться!" Оці другі інколи й собі дозволяли бути веселими, а точніше насмішкуватими.
Останніми днями закортіло зробити човень так у нас кажуть, з м'яким знаком у кінці, як у слові березень. Отже, човень такий, як стояв на воді, прив'язаний до верби за городом у діда Юрченка.
Місяць листопад у своїй останній декаді ще такий, яким він споконвіку був не жовтий, де ще зачепилося листя, і не сірий, де воно вже облетіло, а зелений. Це колір трави, моху на старих покрівлях і озимини в полях.
У всіх тих місцях, де доводилось жити або хоч одну ніч гостювати, у мене виникав чудний клопіт із визначенням сторін світу. От, наприклад, північ. Здебільшого вона опинялася не зовсім там, де була насправді, а часом і навпроти самої себе.
На тій зупинці маршрутки, де мені треба виходити, вечорами часто виходить і один африканець. Далі мені прямо, а він звертає у вуличку, порослу з обох боків вербами. Я тудою ніколи не ходив і не знаю, що там.
Десь із місяць тому дядько Микола, а йому за 80, це останній з наших дядьків, яких колись було багато, зустрів нас, трьох братів, у Яготині, щоб своєю машиною повезти туди, де поховано нашого прадіда.
Віддяка за зроблене тобі добро часто не здається достатньою, й це обтяжує. Вперше я відчув таке ще студентом. Їхав нічним поїздом, на верхній полиці. Під ранок моя рука звісилась додолу. Жінка з нижньої полиці взяла ту руку й тихо поклала коло мене.
Мого знайомого, молодого хлопця, звільнили з крутої фірми за те, що не показав динаміки в роботі. А прослужив він там усього три місяці. У них зараз усе швидко за такий строк треба, по суті, стрибнути вище самого себе й утриматись на тій висоті.
Ранньої весни або ось тепер, на дальніх підступах до ранньої осені, зі мною робиться щось таке, що почуваюся чужим і зайвим у деяких улюблених місцях. Наприклад, у книгарні або у власній бібліотеці.
Коли живеш на невеликому клаптику землі, рано чи пізно радість твого існування затьмарюється усвідомленням обмеженості й тісноти цього клаптика. Починаєш хотіти, щоб він був трохи просторішим, хоч настільки, щоб не проглядався весь до самого краю, щоб десь за деревами чи за ближнім горбом було таке місце, від якого не видно твоєї хати.
Вночі вийшов з хати. Світили тільки зорі, без місяця. Стояв і слухав прохолодно-переливчасті співи цвіркунів. І враз на тій самій ноті, до них приєдналося щось зовсім забуте, чого не чув давно віддалений голос перепілки з поля, десь із-за шлюзу.
Іноді буває, що набриднеш сам собі аж до сказу. Так наче довго себе не бачив, а оце зустрів і за голову взявся, бо таке перед тобою нікчемне створіння проявиться, що аж Боже мій. Воно все життя бренькає на одній убогій струні й схильне до самоповторів, хоч і знає, що це погано й треба б спробувати хоч якусь іншу ноту.
Коли перших пів року, літо й осінь, прожив у своїй хаті, серед своїх трав і дерев, таких, що росли й на землі, яку необережно покинув у юності мені було дуже гарно на душі, наче повернув собі покинуте.
Буває, жалкуєш, коли в якомусь місці час минає без тебе. Ось ти бачив, як там цвіли вишні, потім тебе десь по чужих сторонах носило, а коли повертаєшся вишні вже поспіли, й тобі незручно перед ними, бо вони цю роботу зробили без тебе.
У нас кажуть одну дуже особливу фразу: мовляв, такий-то змінив такого-то. Йдеться тут про те, що хтось умер і змінив когось другого, хто вмер перед тим і стояв на сторожі коло воріт. А тепер отого першого святий Петро впустив усередину, за ворота, а другий стоїть, сторожує, жде, доки хтось із наших на зміну прийде.
Вранці, спросоння, буває, не зразу й розбереш, що воно: чи то кіт гострить кігті об матерію, якою обтягнуте крісло, чи то краплі дощу падають знадвору на жерстяне підвіконня. Ці звуки на слух майже однакові.
У мене є двоє братів, з якими ми колись жили в межах прямої видимості: хата їхніх батьків стояла скраю над шляхом, не дуже далеко од нашої, й коли опадало листя, було видно, як світиться їхнє вікно ввечері.
Є згадки, що ти їх хоч і не любиш, а не одчепишся. Вони давні й неясні, це й не пригода, а щось таке, наче рибина дивиться на тебе з того боку скляної банки. Це сталося в кінці листопада чи на початку грудня того року, коли я прийшов з армії.
Тепер багато близького опинилося далеко і на Великдень не побачиш тих, кого звик бачити, а як до когось і не встигав, а таки міг же! А тепер не зможеш. От і уявляєш їх перед собою. Вітю, з чийого вікна видно причілок нашої хати.
Відколи почався карантин, здається, побільшало телефонних дзвінків, що заблудились і переплутались. Альо, ето Васіліса Стєпановна? Нє?! Тю, як же ж так? Ну, це ще нічого. А буває й веселіше.
Бувають новини, яким років по 50, а ти про них оце аж тільки почув. От у мене сталася недавно чудна пригода. Зійшлися я, Василь і Йван. А давно ж не бачилися, літ 120, як на трьох помножити.