Алло, Віка? Це Люда, на столичній станції метро Дніпро брюнетка років 30 розмовляє телефоном. Одягнена у синю латексну куртку, яскраво-червоні штани й лаковані туфлі. Роздивляюся довгі накладні вії.

Нервово жує гумку.

 Задовбалася шукати нових працівників, каже у телефон. Анюта торік пішла в декрет. Сашку забрали в армію, а Костю перевели в Одесу. Якщо так і далі піде, то не буде кому працювати. Віка, я так більше не витримаю.

Театрально хапається за чоло.

 Іра від тебе приходила, говорить далі у слухавку. Взагалі хороша освічена, вихована, уважна і з досвідом. Але на тижні оце підійшла з листочком. Написала, скільки хоче заробляти. У мене був шок. Кажу: "Зайка моя, ми ж не в Німеччині живемо. І навіть не в Польщі. Про 13 тисяч ще можемо говорити. 20 ні в які ворота". Такі зарплати в країні. Сама так живу. То попрощалися з Ірцею.

Люда заходить у потяг. Подрузі обіцяє передзвонити. У вагоні в неї знову дзвенить мобільний.

 Коханий, оформив вже мені документи на машину? питає. Слава Богу! Набридло їздити, як ніщебродка.

Коли в метро зникає зв'язок, брюнетка записує голосове повідомлення у Viber.

"Коротше, Віка я знайшла іншу людину. У понеділок прийде студентка. На не­оплачувану практику"

Подробнее читайте на gazeta.ua ...