Кальсонна поворозка витикалася з-під холоші. Босоніжки, шведка навипуск. А може, я помиляюся, й це було восени, тоді мали би бути якийсь лапсердак, шкарбани з круглими передами-гантелями. У будь-якому разі він мав вигляд зубожілого пенсіонера.

З матерчатою торбинкою в руках.

 Ви збіраєтеся жити в Києві?

Я зібрався, винаймаючи кімнату неподалік Львівської площі. Сінний ринок був поряд. Там траплялося багато цікавих персонажів: від Сані-"Кальвадоса", що жовтів фіксою при акваріумах, до голови Нацбанку, майбутнього президента. Андрій Іванович не губився на тому тлі. Я вже знав, що він не простий дід із натовпу й людина неприхильної долі. Можна було б разом пройти в "Сузір'я", кав'ярню на розі Прорізної й Пушкінської, але для цього треба було нагодитися років на 30 раніше, коли й вулиці, й кав'ярня називалися по-іншому, а Андрій Іванович міг трішки випити. Він розповідав, як із Тютюнником вели звідти Віктора Некрасова, а той пручався: "Нє на-а-до, рєбяткі!" і кивав на непевних типів у цивільному: "Мєня праводят". Потім довго махав услід, ставши на дверях парадного в Пасажі. Образно розповідав Андрій Іванович, зримо. Самого ось тільки уявити молодим і розпруженим важко. За моєї пам'яті навіть усміхався сторожко, підвертаючи губи. "Я кролік. Я кроткий" і з сивої голови, навічно втягнутої в плечі, пряли сполохані очі. Будеш, зрештою, кротким після двох років радянської "дурки" за якусь сміхотворну "політику". Галопередольні дози, санітари, що на джґутах підвішують за руки, називав це бузувірство Андрій Іванович хомутом, здається, та й не суть головне, що після цього людина справді могла стати "кроліком". Або й рослиною. По звільненню, розповідав, був непритямним. Заново вчився говорити, а читати не міг нічого, крім Євангелія. Роками оклигував. Долю не переграєш, але перший його роман міг би визначати нові напрямки в українській літературі принаймні так один лавреат написав у передмові до перестроєчного видання. З післяпсихушним доробком теж велось не аж так. Не визнали жодні літзграї ні муміфіковані спілчанські конче-озерники, ні скуйовджені киснями аеропортів новітні ґрантоотримувачі ніхто.

 То великі лю-ю-ди, завертав губи Андрій Іванович. А я хто? Я анвалід.

І продовжував своє. Був допущений до номінації на Шевченківку. Премії, ясен май, не дали, а костюм, подарований для урочистої оказії знайомим критиком, нездійснений лавреат викинув на смітник. Попередньо відтоптавшись по елеґанській трійці шкарбанами-гантелями. Можливо, мазохізм і живив його, і виносив із дійсності, за межі страченого життя? Можна глянути й по-іншому. Пан Андрій видавав грубі романи, друкувався в періодиці, жив у середмісті, а на малій батьківщині, у краю бобрових загат, сільська влада звела для земляка-письмака хату. Інша річ, що крізь смиренний голос і кротку міну раз у раз проступав письмаків характер. Особливо в стосунку до колег, котрі не визнали божодарника та упокорювача слова, як висловлювався один екс-політв'язень. "Якщо я їм нецікавий то пощо вони мені? воркотав "упокорювач" у вечірню слухавку. Я краще почуваюся, хе-ге, з Ґ'йоте, чи Плужником". Увзаємнювався він хіба зі спогадами, з Богом та, може, зі смертю. Особливо настороженим вічний самітник був до жіноцтва: "Думають, що мене легко об'єгорити. А пощо вони мені, раз я капусту собі сам вару?!"

Ця фраза спливла в пам'яті, коли колега по редакції цокнула лакованим нігтем по стосу книжок на моєму столі. Зверху був роман Андрія Івановича.

 Це книжка мого батька.

Мережива наших спілкувань замкнулися таким ось ошелешливим чином. Химерний чоловік, кажу ж. Під ту пору вкотре на мене розобиджений. І до доньки теж розхолоджений, попри її доброзичливе налаштування.

 Я тільки запиналко на балконі бачу, коли, бува, проїжджаю, стомлено усміхалася вона. Це розпізнавальний знак: значить, удома, значить живий.

Наприкінці зими я довідався, що Андрій Іванович помер. Не знаю, що там тепер із тим запиналком. І що за іншою завісою. Може, у наднебесній бібліотеці дозвільні янголи відбирають якісь тексти для вічності. Може, щось викидають, і ті аркуші сипляться в хмари, додаючи їм білоти. То вже діла неземні, а я згадую земного чоловіка. Ось, кілька назв його книжок, якщо цікаво: "Дорога до матері", "Хутір", "Вигнанець". Щоб не думали, що я його вигадав

Подробнее читайте на gazeta.ua ...