Він зайшов у маршрутку і сів спереду, а я від самого кладовища сидів позаду. Тож пізнав його, але не окликав. Запах столочених полинів-деревіїв та розімлілої маслини, ще здавалося, витав вкруг мене.

На кладовищі вже який рік лежать батьки, і я туди іноді приїжджаю. Переважно влітку.

Коли є час, встаю з маршрутки й заходжу на мікрорайон. Хоч там уже мало кого знаю. Та й іти далеко. Бо жовтий автобусик іде через "ДД" і лишень краєм чіпляє Шевчик, де я колись жив. "ДД" посьолок віддалений, специфічний: цигани, чи, як тепер воліють казати, роми, густо снують його вулицями, а також рясніють у маршрутках. Іноді мені подумки хочеться включити загонисту бреґовічевську "Бубамару":

Джінджі-рінджі! Бубамаро

цикніє, жюжіє

айде морі ґой роменса…

Ще густіше, ніж ромів, там снувало наркоманів, торчків. Але то раніше. Як зараз не знаю. Цей Мустафа, здається, так його називали, наркоманом тоді не був, але в житті все змінюється. Всі мікрорайонські новини мені раніше розповідав Єгор, але він тепер теж лежить на кладовищі. На тому ж, де й мої батьки, кудись ближче до посадки, над якою стирчать опори електропередач і закручуються запоріжсталівські дими.

Окликати Мустафу бажання не було. Минулого разу я бачив його на базарі, випадково. Він молодший від нас із Єгором, але все рівно з одного кола, більш-менш спільне минуле. Сміючись, розповів тоді історію від свого приятеля-наркомщика. Той торчок мав якісь справи за містом, на трасі. За пазухою мав книжку, мою, як не дивно, яку читав, збавляючи час. Книжка та щільно заселена мікрорайонською братвою, і наркоша тішився ефектом упізнаваності. Зокрема, й Канарської, дійової особи в білих джинсах, з якою в ліричного героя відбувається коїтус у під'їзді. Як на те, реальна Канарська, прототип книжної, тільки вже років на 10 старша, напівсколота "плечова", мріла на іншому боці траси, піджидаючи чергового дальнобійника. На звістку

про літературну славу вона відреагувала стримано: "Знаю. І пєрєдай Паше, шо я на нєво абідєлась…" Мустафа посміхався й обертав вибалушеними очима: "Прикінь, гаваріт: "Шо ж он нєправду пішет? Я нікагда нє насіла бєлих джинсав…" Він сміявся. Весняне сонце, тоді був квітень, відскакувало від його пари золотих фікс. Я теж усміхався, думаючи, що в когось із колег-літератів читацька авдиторія може бути ширшою, і то набагато, а ось щодо екзотичності тут уже вибачайте.

Гай-гай, де вони всі поділися і Канарська, і той оповідач, і Єгор, та й більшість тих персонажів, моїх приятелів і товаришів, що живуть на сторінках тієї книжки, але зникли з реальності? Вони все одно десь є, за вигином рельєфу, у складках повітря. І не можу сказати, що без них мені аж так нестерпно. Навіть згадую їх нечасто. Але без них відходить відчуття молодості. Стан молодості зникає це я давно відчув. Разом можна було б не старіти, якби і вони відчували те ж саме і якби вони залишилися. Якби вони не погналися стрімголов за кайфом, забувши про все. Або, як деякі інші, простіші, не такі ризиковані, не пірнули з головою в побут, теж різновид кайфу, вже під сороківку взявшись заплішинами та запливши жирком. Вони мене зрадили в цьому сенсі, ось що я давно прийшов до такого химерного висновку. Хтось, можливо, може думати так у мій бік. Ну, з тих, хто лишився. Мовляв, утік "у столиці", займається там незрозумілою хрінню. "Дай, гад, думаю, куплю тваю кнішку! кричав минулого разу Вомбат. Так гад 70 рублєй! Ета ж скока тєбє аттуда атстьогуют?!" Нехай, колись розкажу…

А Мустафу я тоді не окликнув. Тим більше на черговій зупинці ввалилося кілька циганок, пардон ромок, і закрили його, розсівшись, розпустивши барвисті спідниці по проходу. З колонок маршрутки похрипувало щось шансонне, а в мені таки стіпнулися інші такти: "Джін-джі, рін-джі, Бу-ба-ма-р-оо…" За вікном мигтіли запилені вишні й горіхи, через поле змайнув мікрорайон і зник за черговим вигином вулиці

Подробнее читайте на gazeta.ua ...