Будь зі мною. Народжуй мені. Дряпай мені спину. Чекай мене ввечері. Розповідай смішні історії. Клади на мене ногу під час сну. Читай мої вірші першою, декламує вірш Андрія Любки прихмелілий хлопець у білій сорочці на вухо дівчині у футболці з банками супу Енді Воргола.

 Подобається? Для тебе написав, поправляє жирне пасмо, що впало на очі.

Стоять біля столичної мерії з пластиковими стаканами з пивом. Тут проходить церемонія літературного конкурсу "Коронація слова". Обоє студенти другого курсу Інституту філології університету Шевченка, вивчають літературну творчість. Вичитували твори номінантів.

 Соплі. Запальничку дай, шарить по кишенях дівчина.

 Та, вірші забавки. Я ж роман пишу. Серйозний, дорослий. Про… бігає очима по Хрещатику, … музикантів. Так, вуличних. Вони виграють мільйон у лотерею. Але, щоб його отримати, мають позбутися одне одного.

 Ага, дівчина струшує попіл на черевики залицяльника.

 Боже, ну кого тут нагороджувати. Одні старі морди. Що вони знають про життя? Воно в них тисячоліття тому закінчилося. Не живуть, а тліють. Інша справа ми, майбутнє української літератури. Та за 15 років Жадана ніхто й не згадає. На всіх вивісках у книгарнях буде одне ім'я Петро Васильович Вістряк, каже хлопець.

Жестикулюючи, не втримує рівновагу і падає. Рукою вляпується в пиво, що сам хвилину тому розлив. Витирає об штанину.

 Чуєш, Пєтю, там Кокотюха ходить. Може, хоч автограф візьмемо? говорить дівчина.

 Майбутнє у минулого подачок не просить. Дай руку, сам не піднімусь

Подробнее читайте на gazeta.ua ...