Перед черговою річницею Майдану перечитав деякі свої записи. Ті ж таки колонки. Зринули певні епізоди, подробиці, сама атмосфера. Зокрема, першої ночі, де стоїмо під аркою монумента Незалежності з приятелем-­режисером.

Там багато хто стояв, під аркою, час від часу підходячи до мікрофона, промовляючи вниз, до слухачів. "Поштовх пуштуна" так це потім назвалося, подумки і жартома. Як пізніше прийшло й кумедне усвідомлення: крім режисера, не було там людей, під аркою, які потім не стали би міністрами, замами, народними обранцями, радниками хай найпослідущими, але все ж. Ну, ще хіба Микола Карпюк, який уночі був з'явився і зник, і сценарій його долі виявився похмурішим будь-яких кінематографічних придумок.

Втім, я не жалкую за той свій нічний порив, та й за по­дальші. Від текстів, писаних під ту пору, по гарячих слідах, теж не відмовляюся. У кожного своя правда, але ніхто мене не розпереконає, скажімо, в необхідності лідера під час революції. Або, тим більше, в необхідності структури, організації, мережі як це не назви. "Майдан самодостатній!" пам'ятається тодішня мантра деяких розумак на довір'ї. Канєшно-канєшно. Але людини на і'мя "майдан", вже не кажучи про групу, яка представляла б інтереси революційної частини суспільства, після перемоги на овидах не замріло. У висліді: руками Майдану одна група владоможців і грошових мішків скинула іншу, використавши суспільство як ресурсну частину. І плату за зміни переклала не на своїх програлих олігархічних братів, як би то мало бути, а якраз таки на суспільство на все: і на рвійно-­майданне, і на відверто диванне.

Тепер, із плином часу, тільки міцнішає переконання: інакше й бути не могло. Бо в народного протесту навіть попри масовість і затятість не було власних технологій, грошей і оргструктур. Ну не було. Можна скільки завгодно торочити "й не треба!" але будь-яка справа, а революція й поготів питання організації. Я вірю в неминучу загибель усіх земних організмів але не організації. Заперечуйте, якщо маєте бажання, але не мені, а класику, який це сказав.

З організацією у патріотичного руху не лише майданного якраз не складається здавна. Переважає розгардіяш, в якому сердюки-гетьманці б'ються з петлюрівцями, авта з комкорами-генералами їдуть просто в обійми більшовицьких застав, а козаки в другий Зимовий похід вирушають трохи не босими і зі списом, як єдиною зброєю. Так було і так, за великим рахунком, поки що є. Не складається й з пам'яттю. Точніше, з пам'ятливістю. Коли не забуваються ні геройства, ні зради й ворожості. За які неуникненно доведеться відповідати принаймні так би мало бути.

Втім, це вже тема інших записів і розмов. Що ж до нинішніх непевних реалій, то, може, й справді це помилка зору, як сам же писав у давнішій колонці? Може ж таке бути? Може. "І зимові промені, що вганяються в київські кручі, це також осі, за якими теж відбувається незрима кристалізація руху людей, що відчули себе вільними. І які ні з Майдану, ні з України вже нікуди не дінуться". Мабуть, десь так і є

Подробнее читайте на gazeta.ua ...