Скільки перейшло? Кожного дня по кілька разів дивлюся на інтерактивну карту переходів парафій РПЦ до ПЦУ. Щодень на мапі ряснішає зеленавих кружалець, за кожним з яких релігійна громада, жива людська енергія, повернена в українське поле.

Від кружалець вже аж ряхтить на заході й у центрі, звідти вони вкочуються на схід і південь, долають Дніпро, потроху озеленюючи Лівобережжя й підступаючи до чорноморсько-азовських хвиль.

Так, справді, навіть на Волині й Поділлі, регіонах, що є лідерами процесу переходу, російська "церькофь" має ще досить міцні позиції. Так, справді, можна радіти виходу численних парафій з-під московської юрисдикції на Галичині чи Поліссі, а можна й подивуватися, що на п'ятому році українсько-російської війни такі парафії взагалі там були в регіонах, де ще жива пам'ять ОУН-УПА, де існували цілі повстанські республіки, як то Колківська чи Олевська, де… Та що там казати. Але все одно радієш, бо краще пізно, ніж ніколи. Як не радіти, якщо кожного дня з-під похмурого тиньку московської синодальщини раз по раз проступають барви української традиції, змахується кисла капуста з візантійських святоотецьких борід і, зрештою, крок по кроку відбувається ампутація "русскава міра", а наші люди вертаються до самих себе? Це неймовірної ваги процес, і його значення важко переоцінити, хто б що не говорив.

До слова: наші люди то таки наші люди. Їм важко вгодити, в усьому. Навіть серед прихильників автокефальної помісної церкви нема-нема та й зринуть вікопомно важливі претензії: то єпітрахиль із фелоном не того кольору, то назва новопосталої церкви не влаштовує, то ще щось не так. А дехто взагалі пускається у просторікування про "політичний томос-тур" і "передвиборчий піар" за мішком під оком не розрізняючи всього обличчя, за спогляданням зернини не в змозі вхопити в погляд огрому поля.

Що характерно, з того боку, "за порєбріком", якраз ситуацію з томосом і українською автокефалією добре розуміють і усвідомлюють. Для порядку вони бадьоряться, зображуючи впевненість і навіть недбалість, мовляв, нам не те що ваше украінскоє православіє до п'яти, нам і сам Вселенський патріархат не авторитет, це просто якесь стамбульське непорозуміння. Письмак-пропагандист, полум'яний пузан-Прохан вже й вихід знайшов на випадок заляльковування-окуклювання Росії від усього православного світу. Нащо нам, рускім, каже, той Афон подумаєш, вєліко-дєло! у нас є Валаам, а на нашей Псковщінє каженний цвєток, каженний камєнь свєтіцца фаворскім, пеемаш, свєтом! Але то бадьорість про людське око, показна. Насправді в них там киплять звивини аж патріарший куколь і кашкети з кокардами ворушаться під час засідань ради нацбезпеки. В моменти відвертості, скажімо, з одного жвавого літерата, що мигтить лисиною й норовисто перебирає ніжками чи не на всіх російських пропагандистських ток-шоу, раптом сповзає самовдоволеність і осклівають балухаті очі: "Ані нас пєрєіґралі… Ета катастрофа!"

І це той рідкісний випадок, коли йому не хочеться заперечувати. Усе він правильно розуміє, той захарушка. І не він один. Від тих зелених кружалець-пігулок гіркне в багатьох імперських ротах і зводить їхні спеціальної конструкції щелепи. Одужання, правда, поки що не спостерігається, але то вже таке.

Нам своє робить. І просуватися картою далі

Подробнее читайте на gazeta.ua ...