Переїхав кордон і відчув себе людиною. За мене двоє поляків ледь не побилися. Тепер не вони обирають, а ми. Кажу: "Піду до того, хто за годину платить більше", дядько Володимир по Viber хвалиться новими апартаментами під Хелмом, де житиме наступні пів року.

У кімнаті на два місця є телевізор, холодильник і кондиціонер.

 Торік був у цього ж поляка. Жили в бараку по вісім людей на 14 квад­ратних метрів. А тепер у нього полуниця в теплиці гниє, бо збирати нема кому. Він по українців сам до кордону їздить. Поставив на подвір'ї каркасний будинок для заробітчан. Раніше давав сухпайок на обід, а тепер триразове харчування. Наші працюють, стараються. Стало ясно, кому ми треба.

Друг Дмитро після педуніверситету пішов працювати тамадою. На карантині його з івент-агентства звільнили. Вирішив зайнятися репетиторством. П'ятьох випускників готував до ЗНО.

 Ще місяць так попрацюю і машину куплю, каже у квітні. У школах дистанційне навчання. Посипалися замовлення. Це золота жила. Іванці з восьмого класу допомагаю з хімією, Пашу з дев'ятого підтягую з математики. Беру 150 гривень за годину. Для столиці це мєлоч.

Групові заняття проводить через Zoom. Тішиться недовго. Першою від уроків відмовляється Іванчина мати. Її скоротили, платити репетитору нема чим. Пашу батьки відвозять у село, самі їдуть на заробітки. З випускників готуватися до ЗНО залишаються двоє. Діма йде на біржу.

 Роботи для вас немає, говорить працівниця центру зайнятості. Самі розумієте, тамада зараз нікому не треба. Педагогічна освіта це добре, але школи на карантині. У мене знайома людей у Данію возить. На свинофермі треба чоловіки до 30. Беріть візитку і не дякуйте

Подробнее читайте на gazeta.ua ...