Один усе ще відносно молодий, але вже знаний не лише в Україні літератор нарешті оженився. І, як заведено в таких щасливих випадках, вирушив у запаморочливу шлюбну подорож. Вирушив, щоправда, сам, але все одно в запаморочливу: Сполученими Штатами Америки й Канадою.

Тільки позаздрити.

Хоч я особисто такий, що не заздрю. Бо свого часу теж мав подібне щастя, причому двічі. Не в сенсі одруження, а в сенсі Штатів і Канади. Роки минули, а воно й нині все перед очима. Люблю собі іноді позгадувати вголос, дратуючи застільних слухачів. Наприклад, Торонто. Заходжу в якийсь торговий центр, у відділ жіночого одягу. Привезу, думаю, жінці й дочці щось канадське, щось таке з візерунками, на зиму. Стою, розглядаю, обмацую: вибір, ясна річ, широкий. Відтак усвідомлюю, що я ж нічого не розумію в розмірах. І починаю рідною мовою тяжко нарікати на легку промисловість загалом і светри з кофтами зокрема. Аж раптом мої нарікання несміло перебиває ніжний голосок:

 Можу я вам чимось допомогти? саме так, не "кен ай хелп ю?", а "можу я вам чимось допомогти?"

Дивлюся: стоїть дівча, уздовж і вшир досить подібне до моєї дочки.

 Можете, кажу. Примірте, будь ласка, оце й оце.

Після чого дівча ще покликало свою колежанку з трохи соліднішою фактурою, щоб мені легше було обриси дружини уявити. Уявив і не помилився сам дотепер дивуюсь.

Або згадати Чикаго, де цілий район так і називається: Українське Село. Хочеш іди на службу Божу до котроїсь із українських церков, хочеш до українського ресторану на вареники з борщем. Ось там український музей, а он там український гастроном. І людей на вечори українських авторів приходить не менше, ніж у нас, і книжок вони розкуповують більше. А вже про кількість тамтешніх носіїв української мови я на тлі наших лівобережних мегаполісів навіть не заїкатимусь, бо ще когось ненароком заіншую до повного знецінення. Як випаде, до речі, нагода, треба буде їх Торонто й Чикаго приєднати до України. Згодилися б нам такі міста, щоб злегка нейтралізувати нечуване культурне розмаїття тих регіонів, які ми з дня на день збираємося деокупувати й реінтегрувати.

Але то таке, ліпше я вам про свою бабцю розповім. Яка теж в Америці побувала.

 Мета поїздки? запитав для порядку консул, попередньо перечитавши запрошення.

 До онуки на весілля їду, в Нью-Йорк, спокійно відповіла бабця.

 Тобто візи на півроку вам цілком вистачить? усміхнувся консул.

 Чи ж ви здуріли? рознервувалась бабця, вирішивши, що піврічна віза означає обов'язкове піврічне перебування в США без права повернутися додому раніше. А корова? А свині? А кури? А вічно хворий дід? Хто їх буде півроку обходити? Ви?

Дуже вона тоді розвеселила того консула. Але не дуже надовго. Коли бабця вийшла з будівлі американського посольства, київські годинники перевалили за полудень. У небі над Нью-Йорком займався світанок нового дня. Дня 11 вересня 2001 року.

І ще два слова про щастя. Згаданий молодий літератор має таку особливість, що вміє опинятися в потрібному місці в потрібний момент. Себто там, де якраз починаються масові заворушення. Тому, крім обох антиянуковичівських Майданів, він побував, приміром, і на антилукашенківській "джинсовій революції" в Мінську. Сьогодні посаду президента США обіймає чудернацька помісь Лукашенка з Януковичем. І сьогодні ж, поки я пишу ці рядки, наш буревісник тиняється десь в околицях безмежного вашингтонського Національного Моллу. Тож на місці американців я б часу не гаяв. Хтозна, коли на берегах Потомака знову складеться аж настільки сприятлива політична кон'юнктура

Подробнее читайте на gazeta.ua ...