Планував написати цю колонку раніше. Але відклав ювілеї, знаєте, річниці. Великі імена, вікопомні події, перемоги й здобутки. На урочистому тлі подібні міркування видаються ганебним дисонансом.

Тим більше, що з мовою нині повернуло на мажор. Та й дістала вже та мова, точніше, балаканина довкола неї гірше ковідних похмуростей. Плюс обов'язково посваришся з кимось із одноплемінників. Вони, як і я, з усякого приводу завжди мають свою думку. Ну, а в мовній царині то й поготів.

Останнім часом особливо часто торочиться про те, що "в Києві і навіть у Харкові побільшало української мови". Взагалі побільшало. Семимильними кроками пішла мовонька по Вкраїні. "Раніше не була мовою широких міських верств, а тепер уже є". Хтось постійно натикається на її носіїв на хрещатицьких бруках. Хтось радіє, що на його українську, офіціант/бармен/бариста/таксист спромоглися зв'язати два слова у відповідь ніби кинули кістку. Комусь трапляються заповідні гуртики рідномовної молоді в якихось геть заповідних місцинах. А мені всі ці щасливчики видаються або фантастами, або людьми з тугим вухом і такими ж мізками. Можливо, такий у цих людей горизонт очікувань. Бо в них і аргументи масштабні щось про те, що в Києві початку минулого століття українською говорило чотири родини, а в середині 1970-х шість із половиною. Тож на четвертому десятку незалежності нинішня ситуація це просто повінь і золотий рідномовний гомін.

А направду все має трішки інший вигляд. Чи зовсім інший. Українська мова, як і наше інформаційне поле, ніяк не захищені від російських атак. Замість потужної, креативної державної політики триває силувана імітація. Відсутня повномасштабна, насамперед політична, підтримка сучасної української ідентичності. І як вислід є збайдужіле населення, яке в принципі виявилося недостойним власної ж мови. Великою мірою нинішня Україна є випатраним опудалом, тушкою. Тушка час від часу скалить зуби, відпускаючи "народні" жарти про сало й куму та кума. Іноді навіть ворушить вусами. Але лишається лише піджовтоблакиченою мумією, позбавленою сенсу. І це, хоч як дивно, відчувають неукраїнські лідери думок. Ситуацію безпомильно січуть запоребрикові імперські яструби, оживаючи вже було прив'ялими дзьобами. Та й що там сікти? Якщо у Тбілісі чи Вільнюсі державна мова звучить повсюдно, то порівняно з ними в Києві в публічному просторі українською говорить жалюгідний відсоток, тобто майже ніхто. Якщо в Україні з 10 найпопулярніших музичних композицій минулого року вісім кацапських, то чи не мають рації імперські агітпропівці, кажучи: "Україна нє потєряна"? І єхидно перепитуючи, мовляв, навіщо були Небесна сотня, Іловайський котел і кіборги в Донецькому аеропорту? Вони якраз все правильно розуміють. Мова справді є ядром, становим хребтом українства як політичної ідеї. Вийміть з українства мову й ідея обернеться на карикатуру. Тож простіше кажучи: нас перемагають не танкові прориви, а чорна вирва інформаційного й культурного простору, наповнена кацапокаркаючим контентом. Умовний тік-ток, який працює "повєрх бар'єров". Діри інтернет-майданчиків, блогосфер, соцмереж, крізь які вивітрюється, звіюється все українське.

Тим часом найвищі так звані українські нібито владці все настійливіше закликають не форсувати українізації. Мовляв, цей дражливий фактор "не на часі". Слід розуміти, що в мумії ще жевріє якесь життя. Тож варто ще трохи почекати.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...