Кращого сусіда, ніж покійний дід Поляков, у мене не буде. Етнічний росіянин з-під Липецька, він був патріо­том України.  Почалося все з окупації Литви 1940 року, розказував Олексій Дмитрович.

Я служив в армії. Наші солдати й офіцери крали все, що бачили велосипеди на вулицях, одяг із магазинів. Було так соромно, що хотілося провалитися крізь землю.

На війні Поляков зустрів українку із села Чеснопіль. Приїхав сюди й вирішив, що до Росії не повернеться.

 Тут усе цвіло, все було виноград, шовковиця. Я біг до тестя на город із сіллю. Рвав помідори, солив і їв, розповідав із захватом.

Тоді ж його як молодого вчителя призначили директором школи. А ще за рік викликали в райком.

 Ми шукаємо другого секретаря. Погоджуйтесь і приступайте до роботи.

Та Олексій Дмитрович уперся.

 Візьміть когось іншого. Я не піду зі школи.

Райком на таку зухвалість погрожував йому всіма карами єгипетськими, але сусід уперся. Зрештою від нього відстали.

Років через 40 Олексій Дмитрович пригадав ту розмову.

 Партія вимагала, щоб першим секретарем був українець, а росіянин другим. І щоби наглядав за українцем. Я на таке ніколи не згодився б. Райком вибирав між двома. Ще був якийсь парторг із колгоспу. Колись після чарки хлопці пристали до нього мовляв, скільки років живеш тут, а говориш російською. Той огризався. Голова колгоспу підійшов до нього й обняв. Говорить:

 Чого ви, хлопці, напали на нього? Він же наш!

Той парторг подивився на голову, як на ворога народу.

 Нет уж, каже. Это не я ваш, а вы наши!

Його взяли одразу.

Олексія Дмитровича немає вже років 20. Коли йду на кладовище, заходжу на могилу сусідів. Майстер, який вибивав прізвища, помилився й написав "Полякові". З українською "і".

Подробнее читайте на gazeta.ua ...