Лежу на дачній веранді у родичів і дивлюся на перші зірки. Дві їх, ясна й тьмяніша, мерехтять над Великим Лугом. Тут усе Великий Луг, на десятки кілометрів уздовж Дніпра, ціла країна. Точніше, її залишки.

Про те, яка вона була, писав професор Чабаненко, мовознавець, етнограф і фольклорист, тутешній уродженець, козацька кість мав честь його знати. Зірка відсвічує сивим професоровим вусом, і тчеться наша уявна бесіда.

З балки віє мороком і вільгістю, а ще незнаними скрекотами, пугуканням, лящанням і витьохками з присвистом. Упродовж доби звуки змінюються, але ніколи не затихають. Удень додаються голоси чередників. Матюкаються, іноді переходячи в блатний надрив, і тоді здається, що з ночі в балку зайшов загін сепарів із недалекого "лугандону". Або Кушугум, село за горбом-тирлищем, оголосив себе черговою "народною республікою".

Кушугум гарне слово. Як комишеві шурхоти, як шерехи з балки, до якої впритул підходять дачні городи. В балці верби, дикі груші й дуби, різнотрав'я, яке місцями сягає в пояс. За балкою поле, де під осінь відлежуються зайці в теплій ріллі. Село козацьке, ще за Січі засноване, дачі заводські. Коли утворювалося дачне товариство, автохтони противилися. "Чого вам тут?! кричали, свідчать перекази, навіть підпали робили. Дачники пузаті!" Давно те діялося. Хіба екс-заводчанин Філіпич, тутешній старожил, пам'ятає. Безпузий Філіпич обладнав дачне обійстя більшістю цивілізаційних благ і живе тут круглий рік. З ним веселіше, бо решта сусідів з'являються хіба по вихідних, а багато хат узагалі кинуто. Бомжівсько-наркоманська публіка іноді снує вулицею. Час від часу в якомусь обійсті пропадає щось металеве. Не гребують і консервацією. У Філіпича якось уночі викопали всю картоплю. Біля нас горіх зрізали.

Але зараз тиша. Навіть від філіпичівського двору стихло клепання. Сусіди з верхньої тераси, що все теревенили "сатрі, как памідори паднялісь!", товчучись на городі "мама, нє накланяйса!" нарешті від'їхали, задраявши вікна металевими ставнями. Це непоганий захист, але, як казав сторож Міша, краще мати помпову рушницю. Мабуть, бо з "фортом" чи "ремінґтоном" той же Філіпич міг би таки відігнати харцизів від грядок, а в його знайомців із сусідньої вулиці не зрізали б залізні ворота. В родичів моїх рушниці немає, є сокира в сінях, про яку я мимохіть згадую, зачувши, бува, опівнічні кроки чи нетверезі дальні голоси. Від тої згадки ще більше хочеться рушниці.

Але зараз, кажу ж, нікого з людей не чути. Тож дивлюся на зірки їх все більшає і слухаю звуки з балки. Так, мабуть, які-небудь черкеси наслухають шерехи світу десь під Сочі, вростаючи в рідномовне безмов'я. Хто б там зараз не жив, а вітер пошелескує по-шапсугівськи і річки шумлять на убихський манір. Про це ще Федір Щербина писав, теж професор і теж козак, тільки кубанський. Ось і я слухаю. "Ш-ш-ш", шумлять крони і далекі комиші в заплавах. Зірки мерехтять і міняться, і потроху починає здаватися, що вони вказують якимось незримим тіням шлях на Кафу чи Трапезунд. "Проминуле теж реальність, пробую узгодити себе з дійсністю. Яка не вертається, але й не зникає до решти…" Узгоджується з трудом, і мене починає хилити в сон.

Тим часом із балки кричить пугач, перегукуються якісь незнані птахи. До речі, назви балки я не знаю теж Філіпич забув, а про решту дачних сусідів і мови нема. Це інша дійсність. Та й взагалі… Треба знайти одну з Чабаненкових книжок, думаю вже крізь напівсон, і перечитати при нагоді, там про все є. "Українська Атлантида" називається

Подробнее читайте на gazeta.ua ...