У мене на руках помирав молодесенький хлопець, голос сусідки ­Марії Дмитрівни ніколи не тремтів. У передостанню війну вона була ­медсестрою й бачила забагато смертей. Ти тільки мамі напиши про мої останні хвилини, просив.

Скажи їй, що я нікого не любив у житті, крім неї. Напишеш, де мене поховали. ­Обіцяєш?

Сусідка зітхала, а потім продовжувала:

 Він був зовсім не готовий до смерті. Я так і написала його мамі.

А потім розповідала, як познайомилася зі своїм Льонею:

 Узимку в мороз неподалік позицій під брезентом лежало щось складене в штабелі. Я загнула край і жахнулася то були вбиті. Гора вбитих. У замерзлу землю їх ніхто не ховав. Заплакала. До мене підбіг молодий капітан і почав утішати. Потім подарував гарне трофейне дзеркало.

Діда Полякова не стало раптово. На Івана Купала він попорав на кухні й зайшов до веранди. Сперся на диван і так закляк серце.

Життя для Марії Дмитрівни втратило сенс. Коли моя мати заходила провідувати її, сусідка казала:

 Людо, ну навіщо ти зайшла? Щойно тут був Льоня. Ми з ним так гарно ­говорили, як у молодості. А тепер він зник.

Згодом сусідка зовсім забула про живих. У видіннях розмовляла з давно померлою бабою Шепчихою, яка колись навчила її плавати в річці Синюсі.

 А хто ви така? одного разу поцікавилася в матері.

 Як же, Маріє Дмитрівно. Ми ж із вами 45 років прожили поруч. Я Люда, ваша сусідка.

 А ваші батьки хто?

 Пилип Григорович та Марія Марківна. Знаєте таких? Тільки вони давно померли.

 Померли? Не може бути. Я ж їх так добре знала. А вас не пригадую.

Вона довго лежала у прохідній кімнаті. Коли я зайшов провідати її сина, вона ще дихала. Вийшов і помітив жовтизну на обличчі. Невістка поклала на губи дзеркало. Дихання не було.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...