На поверхні моїх спогадів про Новий рік лежить пелюстка ніжного поцілунку. Світло-рожева, майже біла. Такими були того грудневого дня Анині губи. Десятиліття спливли а вона лежить, наче від учора.

Святом. Новорічним дивом. Найпершим доторком дівочих губ.

Власне, цілунок призначався не мені Дідові Морозу, якого мав грати найвищий у нашому четвертому класі хлопець. Але Вовка Камишан, довідавшись про "сороміцьку сцену", від ролі відмовився. Мені також сорочка до спини прилипла, коли вчитався, та Ксенія Кирилівна зупинила протест раніше, ніж я відкрив рота. "Ти зірвеш мені спектакль!" сказала класна керівниця.

Про що була п'єса, не пам'ятаю. Вбравшись у кожух, шапку й бороду, я закляк на сцені сільського клубу. Слова з мене таки виходили, інакше учителька потім не похвалила б. Але хто говорив мною не відаю. Справжній я напружено чекав миті, коли Аня Мирошниченко зіпнеться на пальчики вона була найнижчою дівчинкою в класі і торкнеться вустами моєї щоки.

Ялинок у пору мого дитинства по хатах не ставили. Та й навіщо? Вистачало тієї, що у клубі. Її встановлювали перед сценою на два-три дні, дітвору потішити. А потім прибирали. Ще ж мав бути дорослий концерт, та й кінофільми треба крутити. Прикрашали тим, що встигали вирізали і склеїли школярі на грудневих уроках праці.

Дорослі концерти були наполовину експромтами. Хто хотів, приходив на репетиції, але здебільшого готувалися вдома. Потім сідали серед глядачів і чекали. Після третього-п'ятого номера хтось неодмінно вигукував: "Миколо, а тепер ти!" Або: "Зинаїдо Андріївно, твоя черга!" Загал підхоплював запрошення і гаражний водій та вчителька початкових класів піднімалися на сцену. Він співати пісні з репертуару Івана Козловського, вона представляти монолог із Шевченкового "Назара Стодолі". Аплодували своїм щиро й гаряче.

Клуб, побудований власником конезаводу наприкінці ХІХ століття, був для села усім. Кінотеатром. Концертним залом. Танцювальним майданчиком. Місцем репетицій для духового оркестру. Спортивним комплексом: тут можна було пограти в шахи, шашки чи доміно, позайматися з пудовими і двопудовими гирями. Була і штанга. Поряд із клубом футбольне поле і волейбольний майданчик. Біля нього закохані призначали побачення на Темній алеї, на місточку через струмок або під високими тополями. До клубу йшли здибатися з друзями.

Клуб жив, поки жило і працювало село. Кілька десятиліть руйнації сільського виробництва перетворили його на пустку. Не врятував і перехід у нове приміщення. В останній приїзд я нікого біля клубу не зустрів. Торкнувся замка, позазирав у вікна.

Із розвитком самоврядування і послабленням централізації у селі з'явилися господарі. І клуб ожив. Громада взялася облаштовувати своє життя. Їй поки що нема на кого зіпертися. Ні конезаводу нема у його колишній могуті, ні нової економічної сили, яка обіцяла постати. Але є бажання відновити рідну Новолимарівку. І велика надія.

Надія моїх земляків слабша за безумні плани новоявлених державників донищити все, що живить людське в людях. Позакривати малокомплектні школи і неприбуткові фельдшерські пункти, доруйнувати клуби й бібліотеки. І як останній гвіздок у труну, висмикнути з-під українського села землю, аби і стояти не було на чому. Нема на селі сили, здатної протистояти безвідповідальним планам. Але напередодні Нового року хочеться вірити в казку.

І я вірю: манкурти згинуть разом із варварськими ідеями, "як роса на сонці", а моє село стоятиме. В ньому ходитимуть на роботу і до школи, а ввечері до клубу. І знову всім селом святкуватимуть Новий рік. І щоразу якийсь хлопчина стоятиме на сцені у тремтливому очікуванні Снігуроньки, яка зіпнеться на пальчики і торкнеться вустами його щоки. А дочекавшись понесе світлий дарунок крізь життя

Подробнее читайте на gazeta.ua ...