Читаєш новини й не можеш позбутися відчуття дежавю. Тобто читаєш і хочеться з тих новин пошвидше виборсатися. Щось подібне вже було під час минулого Майдану, особливо на його початках та в розповні.

Майже суцільний інформнегатив, накладений на сіре довкілля, пронизуване зимними вітрами. Чи не єдине відпруження сам Майдан, реальний і живий, ті скількись там квадратних метрів столичного середмістя, заповнених людом і перекипом емоцій. Побудеш, походиш по збуреному острівцю і неодмінно відчуєш, як всі негації никнуть у майданному енергетичному полі.

Тепер чомусь здається, що подібним теплим згустком із сьогочасних інформаційних мороків проступають звістки про томос. Все, що з ним пов'язано. Чи майже все. Впираєшся оком у слово "Константинополь" і якось тепліше стає, ніби солоне босфорське повітря і золото візантійських риз улагіднюють тутешні воздухи. Як і дописи у "Фейсбуку" Євстратія Зорі, архієпископа Чернігівського та Ніжинського, керівника інформаційного відділу Київської патріархії. За спокійною впевненістю якого не лише міць молитви, а й потуга структури. Тієї самої, що за чверть віку розбудував патріарх Філарет, під улюлюкання і в свій бік, і в бік розбудовуваної церкви, під криві посмішки і слабо приховане перешкоджання. Йому багато чого можна закинути, патріарху, чим і не забувають скористатися. Але факт є фактом: кололись українські партії й партійки, зникали часописи й телеканали, хиріли громадські організації й творчі спілки, а суворий святійший у білому куколі, ніби в шоломі, вперто йшов далі й робив свою справу. Не він один, звичайно. Плюс чи не вперше за кілька сторіч для України почали вдало складатися зорі на глобальному політичному небосхилі. Але це все деталі. Головне результат. Принаймні втаємничені в процес люди говорять сьогодні про томос, а відтак і про автокефалію помісної Української православної церкви як про доконаний факт.

Сприймається це по-різному. Хтось тішиться, хтось під'юджує, мовляв, де ж запропастився той ваш "бродяга томас", хтось плутає його з топосом (а етос з етносом). Дехто й дражливиться, і то неабияк. Цікаві метаморфози відбуваються з офіційною позицією УПЦ МП. Якщо спочатку там заявляли, що ідея автокефалії закінчиться "великим пшиком", то тепер усе частіше промовляють про "велику кров", повторюючи меседжі з білокам'яної.

А яка кров, якщо її не накликати, звісно? Якщо не страхати колективними "самосожженіямі", як уже встигла зробити одна "ігумєнья" в Одесі? В Україні церква таки не скрєпно-державний корпоратив, і більшість тутешнього люду йде не до хоругв і портретів царя-батюшки, до ушакових з нахімовими (хоч вони й присутні у храмах МП), а таки молитися. Вірячи: "В єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі", як сказано у Символі Віри. Ну і: "В єдину, святу, соборну й апостольську церкву". До якої й долучаємося, ставши самими собою

Подробнее читайте на gazeta.ua ...