У вагонному повітрі плавало закарпатське "л'" і коньячні повіви. Можливо, коньяк був і в нашому купе зараз уже не пригадую точно. Як не пам'ятаю облич двох попутників, уже не кажучи про імена.

Вони сиділи собі й мирно перемовлялися угорською. Мову я не розумію, як тоді, так і тепер, але на слух її можна вирізнити. Отже, ще раз: потяг до Ужгорода, циганкуваті типи у проході з торбами, коньяк (він таки був) і купе, сповнене угорських звуків. Колорит у концентрованому вигляді що ще треба для приємної подорожі?

Вони довго гомоніли, мадярськомовні співгромадяни, після розмови з провідником випавши в общєпонятний, який поволі здолала моя україномовність і чарки-погарчики "Тиси", за знайомство. "Поліглоти, думав я з повагою, вколисуючись перестуком коліс. І м'які, толерантні люди, навіть імена свої на­звали на український лад". Це було дивно в світлі іншого спогаду, з 1980-х, що цупко засів у пам'яті. Ледве ступивши на ужгородський перон, я тоді зразу наткнувся на запитального незнайомця. Його приязність звіялася разом із моїм "не розумію". "Сірники маєте?" переклав незнайомець, скривившись. Українська давалася йому важко. Подальші спілкування були приязніші, але більшість місцевих угорців на українську не переходили або й не володіли взагалі.

Тим часом "Тиса" скінчилася, вечоріло. Сусіди знову відсторонилися в угорськість, я ж дрімав на верхній полиці. Аж раптом… Чи то потяг якось по-особливому смикнувся, чи клацнули якісь невидимі тумблери, але попутники перейшли на українську. Між собою, самі, без жодних видимих сторонніх впливів. Пристойну українську, з діалектизмами, які робили мовлення барвистим, а мовців живими й рідними, яких притьмом хотілось обняти. Поки я роздумував, як це зробити, невидимі перемикачі вкотре клацнули. Потім навпаки, ще і ще. Угорська й українська чергувалися, ніби в головах моїх попутників час від часу спалахували різнобарвні лампочки, в тон до світлофорних вогнів у завіконній синяві. "Може, один із них українець-русин, а другий угорець? І, для міжнаціональної рівноваги, вони…", я напружено розмірковував, утупившись у стелю. А, може, науковці-філологи вертаються з конференції? Викладачі-мовники? Дипломати? Хоча "човниківські" торби на третій полиці переводили цю версію в розряд анекдоту.

Обоє виявилися українцями, земляками-русинами із сусідніх сіл. Я багато чого почув: і про споконвічну толерантність, і про таке ж співжиття, і про… Не було тільки відповіді, яка пояснила би мовний делірій. Чому двоє українців (хай і русинів), в присутності третього (хай і махновця) мають провалюватися в іншу мовну реальність, геть далеку? Причому, не зденаціоналізовані українці, а живі. Уявити щось подібне в тій же Угорщині та й деінде мені було не під силу. Співрозмовникам, до речі, теж, і це підкреслювало головорозломність моменту. Одночасно з яким, напевно ж, десь зароджувалися нові галактики і в небі над потягом астероїди прописували послання всесвіту. Але в купе йшлося за інше, за дрібне і людське, яке все одно лишилось непояснимим. Краще вкладатися спати.

Той давній епізод сплив у пам'яті тепер і тут, туй і типирь, ще й у зв'язку із новим освітнім законом, який викликав гул євронарікань і за яким, усього-на-всього, нацменшини мають знати державну мову, відучившись в українських школах за бюджетний кошт. Надуманий "радикалізм", який ставлять Україні на карб деякі країни-сусіди, а Угорщина чи не найбільше, навіть не хочеться спростовувати. Кожен дбає за своє істина проста, але беззаперечна. Та й до сусідів які претензії? Хіба до тих, купейних. Та до себе самого, якщо не зміг їх у чомусь переконати. В елементарному

Подробнее читайте на gazeta.ua ...