Сьогодні в країні є дві діаметрально протилежні оцінки президентства Петра Порошенка. Одні кажуть, що п'ять років його правління були продовженням Майдану; другі що вони були його запереченням.

Одні кажуть, що правління Порошенка було "проекцією" Революції гідності, її закріпленням у суспільстві, цементуванням її здобутків. Інші що ці п'ять років одразу містили в собі ознаки реваншу, домовленостей зі старим режимом і місцевими феодалами, життя "по-старому" й огидної корупції.

Але правда в тому, що обидві оцінки мають рацію. Так, часи Порошенка закріпили Майдан як безумовну точку відліку нової України. Вони це зробили набагато більше, ніж часи Ющенка закріпили здобутки помаранчевої революції. Тепер наступний президент, хоче він того чи ні, має йти у фарватері, що його задали ці п'ять років.

І так, правління Порошенка містило багато брудних компромісів. Із деякими олігархами, місцевими феодалами, практиками старого режиму й корупцією.

Порошенко був гібридний президент, поєднуючи в собі старе й нове, пострадянськість і європейськість, реформи та регрес. Зрештою, він такий самий гібридний, як і багато хто з нас. І наше суспільство таке ж гібридне, як багато інших суспільств перехідних епох. Україна після Майдану це пострадянська Україна, яка хоче стати Європою. Колишня Малоросія, яка хоче стати Україною справжньою. Історія завжди це великий парадокс, поєднання майбутнього й минулого, кроків уперед і назад. І це завжди складно, багатозначно.

Революції це маски чогось більшого. Вони є лише інструментами в потужнішої і хитрішої леді: еволюції повільної, парадоксальної, нелінійної. Еволюція ніколи не відбувається "по прямій": це постійно два кроки вперед, один назад (або й навпаки). Це завжди підпільне протиборство модернізації та реакції, тих, хто штовхає вгору, і тих, хто тягне вниз.

Революції хочуть радикальних змін. Але що радикальніші вони, то різкішим є спротив тих, хто їх не хоче.

Якщо революції стають радикальними, вони йдуть двома шляха­ми або миттєвого знищення опонентів, або жорстокої реакції проти змін. Є неймовірні приклади, коли ці дві альтернативи поєднуються. Таким був, наприклад, сталінізм, жорстокий і у своїй революційності, й у своїй реакційності. І тоді жах стає нескінченний.

Парадокс України в тому, що попри постійні повстання країна все одно змінюється повільно. І це засмучує. Але ми не знаємо, що було б, якби вона змінювалася швидко. Чи всі виграли б від цих змін? Чи від них виграла хоча би більшість? Чи не виплекали б вони агресію з боку тих, хто змін не приймає і хто стає на шлях справжнього реваншу?

Порошенко не був радикальним реформатором і через це в нас досі залишається мета. Він не побудував Європи в Україні, а тільки почав це робити тому ми досі хочемо її тут побудувати. Він не подолав корупції і через це ми досі хочемо її подолати. Нерішучість президента в деяких сферах призвела до того, що його гасло 2014 року, "жити по-новому", досі актуальне. Воно має довше життя. І європейський вектор, чиїм уособленням він у певний час став попри електоральну невдачу самого президента, досі важливий для більшості українців.

П'ять років Порошенка не стали стрімкою "кометою", що розрізає води на своєму шляху і здіймає хвилі. Але вони стали повільним лайнером, у чиєму фарватері рухаються менші кораблі.

Тому, якщо ви розчаровуєтеся в тому, що бачите навколо, варто пам'ятати ось про що: напрям руху часом важливіший за темп. Повільні, але незворотні зміни важливіші, ніж радикальні та зворотні. Непомітні події часто важливіші, ніж помітні.

Ми не знаємо, чи Зеленський буде продовженням Майдану. Але одним із чинників його появи є те, що суспільство продовжує бажати змін. Ми не знаємо, чи Зеленський здатний на них і чи він їх реально хоче але їх прагне суспільство.

Драйв змін в Україні тільки починається. І він охоплює все більші частини населення. Важливо, як часто і як рішуче ми здатні виходити на Майдан. Але не менш важливо те, як рішуче і як самостійно ми здатні діяти щодня

Подробнее читайте на gazeta.ua ...