Про Голодомор точніше, про голодовку, саме так і саме через "о" я почув іще в дитинстві, мабуть, як і більшість моїх ровесників, родини яких мали родичів у селі. Говорила про це баба, лузаючи, наприклад, квасолю в кухні.

Дід мовчав чи з огляду на відносно недавній головоколгоспівський статус, чи на задавнені півроку, проведені в мелітопольському "допрі". Забугорні "голоси" під ту пору дід уже слухав, але помовкував. Баба ж говорила, хоч і неголосно, іноді промокаючи кінцем фартуха око. Батько її слова підтверджував, до того ж різкіше й узагальненіше, хоча теж приглушеним голосом.

Оця напівпідпільність мене найбільше й збуджувала. Не страшні історії, не кількість жертв, про які, може, тоді ніхто й не говорив, та й навряд чи я зміг би їх уявити чи осягнути. Тіні по стінах, причетність до втаємничених знань, ось. Тим більше, що з розмов випливала не одна голодовка, а цілих три. "А січас пгальйоцца кгофь!" махає з першої наганом якийсь пітєрскій чи московський більшовик у шкірянці, і шмаркля чомусь вона найбільше запам'яталася з бабиної розповіді зеленіє в комісара під носом. Третій Голод, післявоєнний то вже мати, що з гуртом однолітків десь у задніпровських полях натрапила на виснаженого, конаючого чоловіка. У формі, казала, був, з медалями. Ворухнувся в бік школярів, дзенькнувши нагородами, покликав, діти втекли. Довго той подзвін медальний у вухах стояв, казала.

Подробиць же найбільшого Голоду 19321933 років пам'ять моя з родинних скупих оповідей вхопила чи зберегла мало. Якось усе більш загально голодовка та й годі, люди пухли, мерли. "Ото вони", кивнув одного разу батько на зарослі травою впадини на глухому кутку сільського цвинтаря на гробках. То вже пізніше почали проступати подробиці, вималювалася забрана під колгоспну контору дідівська-прапрадідівська хата, змінена на нору-землянку в степу, куди активісти-"буксирщики" вивезли бабу з дитиною-немовлям і де їх під осінь знайшли бабу опухлою й непритомною, а дитину, мою, виходить, тітку, мертвою.

Спогади інших людей, почуті й прочитані пізніше, складаються тепер у велетенську панораму, що гуде німим, до кінця не усвідомленим жахом. Неусвідомленим, еге ж, не повністю провідчутим принаймні за себе можу сказати саме так. Видно, товща часу дається взнаки і відділяє від живого болю. Але якісь вогні осяянь і об'яснень обдають все одно. Майже знічев'я. Читаєш, наприклад, електронну версію "Книги пам'яті", знайшовши отецьку область, і нараз розумієш: світ довкіл міг би бути іншим. Бо всі ці Бережки, Остапці й Майстренки прізвища, що гули вкруг тебе в школі, в дворі, на заводі й післязаводських пивних, ось вони вилягли голодоморними рядами й колонами по всіх районах і сільрадах, в бездонних преображенках і ново-прокопівках. Пилипи Кіндратовичі, Свириди Дем'яновичі, Явдохи Минівни… А вже їхні діти, не говорячи про онуків, злилися з реальністю, сконструйованою для них іншими людьми. Поспішили повірити чи зробити вигляд, що нічого не трапилося. Розчинилися у змінених киснях і ландшафтах, насичених усілякими новоприбульцями з-під північних низьких небес. За компанію підсміюючись із "рагулєй", "сєлюков", "калхазанов", а дехто й кривлячись на все "укрАінскає". Хоча…

Із пітьми років виринає Вася Терьоха і, затисши стакана в руці, ні з того ні з сього киває на агітмайданчиківські плакати: "Дєда раскуркулілі, а тєпєрь…" Вася, пояс плаща підкреслює ладну козацьку поставу, перекидає стопарь і продовжує: "А тєпєрь хатят, шоб я їх любіл камунарікав краснапьорих?" Плакатів багато, Вася один, точніше, нас із ним поки що двоє. Але із сутінків додаються ще постаті, ближчають, торсаються плечима, і мені, вже крізь легкий хміль, здається, що більшість із них мають схожі родинні історії і колись-таки їх пригадають

Подробнее читайте на gazeta.ua ...