Він існував десь у глибинах цеху, звідки до мене, в комірчину при червоному кутку, оприявнювався прізвищем для "молній". Ну, ударні перевиконання, якісь там проценти, щось понад план. Одним словом, я виписував прізвище червоною гуашшю, як заведено з передовиками, і вішав "молнію" на дошку оголошень.

Портрет Соломяного казали саме так, чомусь із наголосом на третьому складі висів на стенді "золотой фонд цеха" біля роздягалки, а ще в червоному кутку. Зображення стуманіло за часом, а ось спотворений наголос у пам'ять запав.

Може, завдяки Ірці Єрмоловій. Вона це прізвище вимовляла найсмачніше, сковтуючи голосні, аж із якимось торжеством на вилицюватому обличчі. Принаймні мені так здавалося. Продукт північно-східних зажопінськів, технолог-Ірка пурхала по цеху, звихрюючи ливарне повітря й випромінюючи впевненість і бадьор. Такою ж вона була на профспілкових, комсомольських і всяких інших зборах. Уже не кажучи про концерти цехового ВІА, де Єрмолова була солісткою. Тонкостанна, гінка білявка, як зараз її бачу ямки на щічках, дві клякси блакиті, підтиснуті вилицями, а між ними зблиск качиного носика Єрмолова, так. "По-оєзд наш красная кон-ні-ца-а-а-а!. . "

Від усіх цих червонокуткових збіговиськ, що відбувалися, як правило, в обідню перерву, я волів бути на відстані бажано за прохідною, в "Алих парусах", де навіть продавалося пиво. "Шуміт-грєміт радной завод, а я стою і слушаю…". Далі там трохи нецензурно, але все одно. Суть і тональність народного вірша привабливіша за всі збори, разом із піснями цехових музик. У підшивках газет, розкладених на столах під портретами передовиків, під тим таки Соломяним, цього не прочитаєш. І Єрмолова не скаже, яка при газетах виникала частіше інших. Вона скрізь умудрялася виникати, діловито обвіваючи стрічних енергією і всємірнай атзифчівастью. Типок у поцяткованій фарбою спецівці трактував це як звичайне нахабство, та ще й не просте, а саме кацапське, але переважно мовчки про себе. Та й Єрмоловій було не до малолітки-

художника, вона була зайнята, вона крутилася дзиґою, вона літала, вона господарювала, сяючи усмішкою й блакиттю зіниць на яскравих білках "… станция: "Боярка-Ба-а-ам!"

Якось під цей політ потрапила дівка з дільниці автоматичного лиття, яку теж чомусь занесло до червоного кутка. Звичайна дівчина, десь із запорізьких сіл, на прізвище Довга, що "по-городському", певна річ, звучало як "Довгая".

 Слиш, Тань? Давно хацєла сказаць, Єрмолова трохи збавила лету. А што за "Довгая"? Калхоз какой-та: "До-о-оугая", а? Ет же смєшно! Тири-пири-ландиш…

 Не поняла? А как… шатость черкаська вже перетікала у відданість малоросійську. А как нада?

 Дафкая! Єрмолова аж тіпнулася. Дафкая, панімаєш? блакитні клякси звелися д'горі і раптом втупилася в портрет передовика. Сматрі: Дафкая, Сламяний

ет нармальна! Ет же звучіт! Ну, сикласіс?!

Не пам'ятаю, чим завершився той урок "oto odi" (ненависті до себе) в комірчину-підсобку таки долинало не все, а з Єрмоловою гиркатися доводилося не з одного випадку. Може, чергову представницю "безборонного інертного хліборобського "субстрату", як писав ще нечитаний Маланюк, поглинув солом'яний вогонь. А може, й ні. Давно те діялося, лишившись за запоною часу. Десь там, за тією ж запоною Ваня Кутовой со Смєли, персонаж батькових іронічних армійських згадок; курсант Курєнь, уже мій власний набуток; післяармійський брігадір Прайдісвєт; сусід Муха, що, ставши якимсь начальником, переписався раптом на Кєдрова… Вистачило б на галерею, більшу будь-яких пошанувальних дощок.

Серед них ось і тінь передовика-моторбудівця. Старшого майстра? Начальника дільниці? Кажу ж не пам'ятаю. Але спогад сплив і означився в просторі. І голос з нафарбованих губ злітає, аж квокче: "Сла-а-амяний…". Пашить тьмяне повітря цеху, трохи ніби підгіркле. Булькають індукцій-

ні печі. Десь він там, Сламяний, у дівоцтві Солом'яний, у цехових глибинах. Разом із Єрмоловою, звісно. Вони всі можливі тільки разом із нею так мені здається

Подробнее читайте на gazeta.ua ...