Коли в тебе висока температура, а в світі гуляє коронавірус, то ось підходяще заняття: лежи собі й складай списки того, що ти в житті не зробив чи не доробив до кінця. Нащо воно тобі? А Бог його зна.

Воно ж однаково не зробиться, як досі не зробилося.

Ну от наприклад непрочитані чи недочитані книжки. В цьому списку є на що глянути. Останній том семитомника Пруста не знаю, як так вийшло. "Дзяди" Міцкевича. "Пополь Вух", Тибетська книга мертвих й багато чого ще, так само серйозного.

Отже, список почав складатися, і тут сталося ось що. Поміж поважних назв виникло дещо зовсім стороннє, якесь відхилення, що веде кудись на бічну колію. Це восьмий том другого (­десятитомного) видання Дитячої енциклопедії 1960-х років. Той том звався "Наша радянська батьківщина". Там ішлося про СРСР історію його створення й розквіту. А далі 15 розділів, по одному на кожну з братніх республік. Том був чи не вдвічі товщий за кожен з інших дев'яти. Я його не читав, а любив розглядати початок кожного розділу, де були кольорові герб, прапор і представники (чоловік і жінка) того чи другого народу, в своїх національних костюмах і з плодами своїх земель у руках. Світ у тих картинках бачився привітним і надійним.

Якось ця книжка згодом ще не раз виринала в моєму житті й кожного разу не для того, щоб я її читав. Наприклад, колись, давно і недовго, у мене була дівчина, з якою ми цілувалися між стелажами тихої бібліотеки. А дівчина та була вищою за мене. І я не раз чув спокусу: от якби взяти з полиці той восьмий том, ось же він, і стати на нього, то ми з дівчиною урівнялись би. Ну, нам і без того було гарно. Правда, дівчина через якийсь час сказала, що той роман порушив її карму, хоч мені й досі так не здається.

Так чи так, а мій список непрочитаного довелося відкласти на другий раз.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...