У вечірній маршрутці на Вишеньки людей сиділо негусто, і всі їхали понуро й мовчки, чисто у бомбовозі. І тут в якийсь момент виник цей чоловічок. От якраз виник, інакше не скажеш. Бо спочатку його наче й не було, і всі його побачили аж тоді, коли він опинився коло шофера, позаду й трохи збоку.

Він не нависав над шофером, як нависають ті, хто питає дорогу, а присів, зігнувши коліна як ото дорослий присідає перед дитиною. Тільки тут все було навиворіт: шофер великий, як ведмідь, а цей чоловічок дрібний, худий, без шапки, коротко стрижений і капловухий. Сидячи ото в такій позі, він сказав знизу вгору:

 А мені треба на Виноградну одинадцять.

Фраза як фраза, тільки звучала вона чудно, так, якби він замість неї сказав: "А мені треба Гоголя, академічне видання, том п'ятий!"

Це почули всі. Маршрутка нашорошила вуха вона їхала ще мовчки, а вже ­весело.

Шофер, не повертаючи монументальної голови, сповістив:

 А Виноградну ми вже проминули.

 Дак це ж мені треба назад! сказав чоловічок розпачливо-простодушно.

 Назад я не здаю! серйозно повідомив шофер.

 Господи! гукнув чоловічок якось так, немов це слово адресувалося комусь, хто був десь зовсім близько, може, на залізній покрівлі машини. Маршрутка засміялась. Я давно не чув такого теплого, веселого й зовсім не злого людського сміху. Мабуть, отак люди сміються, коли Бог справді десь недалеко.

Шофер загальмував, хоч вони тут ніколи цього не роблять, бо не положено. "Вам назад, метрів триста!" сказав він. Чоловічок вийшов у ніч, і на порозі повторив, уже тихенько:

 Господи!

Хто він був? І чого був так недовго? І чого з ним нам усім сміялося так легко, щасливо й гарно, як ми вже, здавалось, давно розучилися?

Подробнее читайте на gazeta.ua ...