Пишу це вранці у вівторок, на Стрічення, коли в нас у Сулимівці храмовий празник чи простіше храм. Храм це коли приходять гості. Особливість же сулимівського Храму в тому, що він, як правило, найменше підходящий для походу в гості, бо це день, коли зима зустрічається з весною, а через те буває хвища і завірюха й чорти навкулачки б'ються.

З ночі ждав, що так і буде, сніг піде абощо. А нічого не сталось тихо, сонячно й травою пахне.

Така погода забирає у нашого Храму дещо важливе його кураж, героїзм або й гру зі смертю. Розказували, як той чи той храмувальник заблудився в заметілі й замерз у степу по дорозі на Бурти. Правда, серед тих людей ніколи не було знайомих просто казали "один чоловік" та й годі.

Зате все це надавало застіллю домашнього затишку й віри в те, що з нами все буде добре.

Люблю згадувати, як колись на Храм приїхав дядько Василь. Я вчився у восьмому класі. Тоді ми були ще всі живі. Отож дядько Василь довго не всидів у материній хаті й подався в гості до старшого брата, дядька Сашка. Засидівся там допізна, й мене послали, щоб я його звідти забрав додому. Там і недалеко, а йшли ми довго, бо одне що дядько був таки п'яненький, а друге не хотів застібати поли свого пальта, воно було як парус, і нас зносило назад мокрим вітром, що віяв навпроти, з боку Буртів.

Дорогою дядько розказував історію, яку я любив і чув уже не раз. Про те, як він колись уночі йшов зі станції на Сулимівку через поля щоб устигнути на похорон свого батька, а мого діда. Дядько тоді був офіцером у довгій шинелі, і йти було важко, бо ззаду на шинель час од часу хтось наступав, і то був явно чорт, казав дядько.

Ми таки добрались до хати, і не часто в житті мені доводилося переживати таке щасливе відчуття порятунку, овіяного теплом дому й солодким ароматом самогону.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...