То було останнє сонце. Насичене, жовте, хоч ножем ріж. Що останнє, це я потім збагнув, хоч і тоді так могло подуматися при погляді на чоловіка в темній одежі. Чоловік сидів під стіною будинку та мружився на проміння, ніби наснажуючись ним до весни.

Може, відчував останність гостріше за будь-кого, хтозна. Я тоді питав його про інше. А паралельно дивився на Замкову гору, що кучерявилася згустками тіней одразу за будинком, і згадував Карпати чогось під вересневу пору хочеться в гори, особливо на закарпатський бік. Колись я був там у добрій компанії київського гуцула, приятеля-письменника. Гуцульське око, зволожене горілчаним блиском та помазок вусів проступали в уяві й під'юджували в майбутні мандри. Але на мить, бо тихий голос чоловіка в темному вертав до реальності.

Рік тому я вже був у нього й записував інтерв'ю. Він наливав "морозівку", полинову настоянку з оцтом, старечий пушок жовтів на тімені, контражурно підсвічений лампою кухонної витяжки, а мені здавалося, що в сутінках блимає ще один вогник зелене радіовічко. І там жив, кипів, боровся український Рух опору. І цей чоловік жив там. Був прапором того руху, його символом і речником. Його з табору разом із чотирма іншими політв'язнями обміняли на радянських шпигунів, викритих у Нью-Йорку 1978 року. Сам Бжезінський наполіг, щоб у списку звільнених зеків був українець, і не будь-хто, а саме цей. Героїчна постать доби, як казали в Конгресі США, надаючи йому почесне громадянство, вп'яте за всю історію Америки. З тих десь часів є фото очі, косо напівприкриті повіками, нить вусиків, темний зачіс. Я ж застав чоловіка-символа уже сивим, змалілим, майже немічним. Хоча очі лишилися тими ж, і енергія, що била з-під косувато вчеплених повік, могла рухати чарки на столі. З міцнющою "морозівкою", яка вже теж стала певним символом.

За рік він, звісно, не помолодшав був такий же неголений, але худіший, сухіший, восково-сірий. Одна рука ще більше ходила ходором. "Те, що не довершили тиск тюрем і таборів, підступи "гебухи", довершує час, думалося при погляді на фігурку в темному. Але ж і тоді він тримався не за рахунок плоті що вона значила проти кам'яних мішків і залізних засувів, проти спецслужб і атомних флотів, проти всієї сукупної міці глухої імперії, що розметалася на одну шосту світу?"

 Він залізний, ніби відчувши мої думки, неголосно докинув Андрій хлопець, що разом із братом уже кілька десятиріч допомагав чоловіку, був при ньому.

"Він залізний", так я потім переповідав письменнику-гуцулу. Саме гуцул хвалив мій есей про того екс-політв'язня. Мені залежало на тому, і не тільки через те, що гуцул вважався чи не найкращим новелістом. За ним бугрилася героїчна біографія роду: дядьки-повстанці, батько упівський кулеметник, що носив ведмедя на плечах, а за потреби стріляв із кулемета-"дігтяря" однією рукою, як із пістолета. Новеліст сприймався нероздільно від родоводу, а родичі-харизмати, полеглі в боях, постріляні по тюрмах, непомітно перепліталися з біографією, з чином того чоловіка, що грівся на осонні під стіною. Чи його біографія була продовженням повстанської. Такі ось химерні плетива.

І письменника, й екс-політв'язня не стало в один рік, навесні, майже по черзі. І це теж якось їх об'єднує в моїй уяві і в просторі цього тексту. Хай так і буде. Разом їх і згадаю, особливо при сонці, скажімо, у Львові, в Кушугумі під Запоріжжям, у космацьких горах або, дасть Біг, десь на закарпатській сонячній стороні

Подробнее читайте на gazeta.ua ...