фото показано с : 24tv.ua

Міністерство освіти надумало навчати школярів старших класів історії отримання Томосу та виникнення Православної церкви України. Про окремий предмет не йдеться – додаткові відомості увійдуть до курсу історії як такого.

Тобто, з одного боку, говорити про подальшу клерикалізацію України та її освіти нібито підстав нема. З іншого ж – зміна статусу церкви (хай би яким значним не було її політичне відлуння) торкається передусім самої церкви, котра у нас відділена від держави.

На переконання чиновників з міністерства, утворення незалежної української церкви є однією з найважливіших подій в історії незалежної України. А відтак її вивчення стане обов'язковим для усіх одинадцятикласників. Томос також увійде до програми ЗНО з історії України. Втім, це станеться не цього року і навіть не наступного. У 2019 році лише почнуть писати та друкувати нові підручники. Відтак – вводити їх у шкільну програму. А тестуватимуть абітурієнтів на знання Томосу вже аж у 2021 році.

І все таки історія з Томосом надто близько підводить до іншої теми – до часто дискутованого питання про те, яку позицію має зайняти школа щодо викладання у ній предметів, пов'язаних з релігією. Власне кажучи, в цьому контексті йдеться завжди про "християнську етику". І дарма, що Україна є багатоконфесійною державою – етику мусульманську, іудаїстську, буддистську чи ще якусь вивчати ніхто не пропонує.

Починаючи від минулого року, про обов'язкові уроки християнства говорять західноукраїнські обласні ради. Загалом облради цього регіону – рушії духовності, раніше до їхнього поля зору потрапили геї та лесбійки, яких місцеві депутати вимагали рішуче "заборонити" (мабуть, всі проблеми місцевого самоврядування давно вирішені). Львівська облрада звернулася до президента, Верховної Ради та Кабміну із закликом запровадити предмет "Основи християнської етики". Ще далі пішла Франківська облрада: тамтешнє ініціативне депутатство пропонує школярам молитися перед уроками.

А от що робити з тими, хто молитися не хоче взагалі (або ж молиться по-своєму, не "Отче нашем") – не зрозуміло. Або заганяти "залізною рукою до щастя", або ж давати зайві 10-15 хвилин поганяти у коридорі перед першим уроком – доки решта однокласників кладе на себе хрести.

Найцікавіше, що деякі священники не в захваті від "корисних ідіотів" у владі. На їхню думку, наближення до християнства не може бути примусовим, і це справедливо. Ініціатори викладання "християнської етики" бажають поширити процес "уцерковлення" на всіх, не питаючи думки ані учнів, ані батьків. Альтернатива не передбачена, бо, власне, "совок" у головах педагогів та тих, хто спускає їм згори директиви, невитравний. Як колись у школах були обов'язковими політінформації та піонерські збори, так само обов'язковою має стати і християнська етика. Без варіантів.

А коли хтось несміливо намагається нагадати про Конституцію, яка сепарує культові установи та навчальний процес, то голос зухвальця просто не чують. Власне, це далеко не єдине положення Основного Закону, яке відверто ігнорують (аби не сказати брутальніше). Якщо вже 22 роки соціум не дивує, що медична допомога не є безкоштовною (як це декларує Конституція), то чого б наступ церкви на школу мав когось непокоїти? Одним порушенням більше – одним менше, це вже не грає жодної ролі.

Втім, поки що подібні ініціативи – на стадії обговорення. Але вони цілком можуть бути втілені у життя – виходячи з останніх тенденцій. Політики всіх рангів заговорили про "традиційні сімейні цінності", які немислимі без віри. Остання навіть входить до тріади пріоритетів чинного президента – наряду із армією та мовою. Слова "економіка" та "демократія" діючий гарант не включив до базових понять, котрі дозволили б Україні розвинутися у комфортну сучасну державу. Зате віра, котра є суто інтимним виміром, стає чомусь тим засадничим поняттям, від якого "танцюють" політики.

Тож не дивно, якщо вони "дотанцюються" й до "закону божого" у школах, як це було колись в російській імперії за царя-батюшкі. Між тим у Франції, наприклад, у державних школах заборонене не лише викладання релігії, а й носіння будь-яких релігійних атрибутів. У США викладання релігійних предметів можливе лише у приватних закладах. У Британії та Німеччині учням надається альтернатива: хочеш – слухай про Христа, не хочеш – відвідуй заняття з етики. Те саме й у Фінляндії.

Цікаво, що у Польщі, де ставлення до релігії межує з фанатизмом, у школах викладають основи католицизму, але уроки відкриті. І їхнє відвідування – справа добровільна. Якщо дитина з християнської, іудейської, мусульманської чи буддистської сім'ї, або якщо вона з родини атеїстів, батьки можуть написати відповідну заяву, і поки однокласники учня будуть спілкуватися з ксьондзом, він може зайнятися чимось іншим. А щодо Ізраїлю, то там існують два типи шкіл: загальні та релігійні. В останніх і моляться, і вивчають догми іудаїзму, і взагалі роблять все, що передбачає такий тип закладу. В загальних же школах все з точністю до навпаки.

Приблизно так вибудовують стосунки між школою та церквою у цивілізованому світі. Але що нам до того? Ми ж йдемо своїм шляхом.

.

Подробнее читайте на 24tv.ua ...