І що, правда? Та ладно, не вірю, жінка в синьому пуховику й смішній покуйовдженій шапці дослухається до розмов, що їх ведуть без ­п'яти ­хвилин покупці вживаного одягу. ­Тупцяє на морозі.

Сьогодні новий ­завіз. За п'ять десята, а охочих втрапити ­першими в магазин зо два десятки.

Пані з модним шкіряним рюкзаком міцно тримається за клямку дверей.

 Не переживайте, першим все одно запустять чоловіка, резюмує бабуся, що привела за руку онучку-школярку.

 Та ладно? дивується "шапка".

Продавці й справді тут забобонні: щоб "нова колекція" добре продавалася, увійти першим запрошують чоловіка. Сивий модник в окулярах миттю мчить нагору через дві сходинки. Тут майже всі у відділ взуття. Розглядати пуховики з цінниками 350, 400, 650 і характерним запахом залишаюсь я та кілька студенток. Нагорі чути, як гупають із полиць черевики.

Продавці кричать:

 Обережно!

Взуття все одно летить долу. Покупців розумію. Сама нещодавно вхопила майже нові "тімберленди". А колись носом крутила біля таких магазинів.

 Наташа, знов дві вішалки! гукає одна продавщиця іншій.

 Сьогодні швидко, відповідає Наташа. Двадцять хвилин, як працюємо, а вже щось украли.

Штрих-коду на речах нема. На виході не запищить. Товар рахують за кількістю вішалок.

 Нічого собі! сплескує руками тітка у смішній шапці.

На вулицю виходимо разом. "Шапка" перегороджує мені дорогу. Розстібає пуховик. Затримує подих, каже: "Оп-па!" і дістає з-під светра кашемірову кофтинку та гольф.

Поки роздумую, як реагувати, підморгує:

 Ще скажи, що ти нічого не взяла? Та ладно! Це ж секонд, тут не гріх.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...