Оголене тіло молодого чоловіка прив'язане до коня, спина до спини. Воно біле, немов у мерця; над ним кружляє чорний птах, очікуючи на здобич. Пейзаж навколо пустельний і майже потойбічний хаотична і схематична суміш кольорів, жодної живої рослини.

Автора картини звати Ежен Делакруа, йому 26 років. Цього самого року, 1824-го, він напише "Різанину на Хіосі", а за кілька років знамениту "Смерть Сарданапала". Юний француз захоплений зображеннями Сходу: землі екзотичної оголеності та екзотичного насильства.

Блідого чоловіка, прив'язаного до коня, звати Mazeppa. Це майбутній український гетьман, символ української непокірності та російської нещадності.

Юний Делакруа пише картину за сюжетом свого кумира, лорда Байрона. П'ятьма роками раніше, 1819-го, у Венеції одночасно з "Дон Жуаном" та "Пророцтвом Данте" Байрон пише поему Mazeppa (також з двома "p").

Сюжет поеми Байрон позичить у Вольтера людини з іншої епохи та з іншим темпераментом. Юний Мазепа, пише Вольтер в "Історії Карла ХІІ", мовляв, був польським шляхтичем, служив при дворі польського короля, мав любовну історію з дружиною іншого шляхтича і був за це жорстоко покараний. Його роздягли, прив'язали до напівдикого коня з українських степів і відпустили геть. Врятують майбутнього гетьмана за три дні, коли кінь із напівмертвим Мазепою дістанеться козаків.

Ким був Мазепа для англійського поета? Людиною, що здатна розповісти жахливу історію (цю історію зі своєї юності він і розказує Карлу ХІІ). Людиною, за чиєю спиною нелюдське страждання. Героєм, що прямує "крізь пустелю до трону", як висловлюється Байрон, і здійснює подорож крізь смерть: кілька разів немов помирає і воскресає.

Але найдивніше в поемі це її наповненість відчуттям порожнечі та потойбіччя. Україна для Байрона є пустелею, desert, де мандрівники не зустрічають жодної людини, жодного міста чи селища, жодного обробленого поля чи свійської тварини. Перетин цієї пустелі доступний тільки обраним, після нього стаєш особливим.

Цей образ України як дикого степу, в якому немає ознак "цивілізації", надовго закріпиться у свідомості європейської публіки. Його за кілька років підтримає Віктор Гюґо в поемі "Мазеппа" меншій за обсягом, ніж Байронова, але не менш характерній. Картини Делакруа чи Жеріко вкладають сюжет у порожні пустельні пейзажі; картини Клода Жозефа Верне зображують дикі ліси, наповнені вовками.

Відомо, як в епоху Байрона "конструювався" образ мусульманського Сходу. Це був образ орієнталізму (Едвард Саїд давно все влучно описав): "іншого", екзотичного, варварського та принадного водночас. Але не так часто помічають, що західноєвропейський орієнталізм XVIIIХІХ століть стосувався не тільки Близького Сходу, але й Східної Європи, зокрема українських лісів і степів.

Чому Байронів образ України досі актуальний? Тому що за два століття він не зник. В уяві багатьох європейців Україна вже не є фізичною пустелею, але вона часто є пустелею інтелектуальною. Географією без історії. Землею без людей.

Частково це провина тих, хто дивиться на нас ззовні; але великою мірою це провина нас самих. Бо знати про нас будуть тільки тоді, коли ми самі про себе будемо якісно й цікаво розповідати.

У ХІХ столітті образ Мазепи широко подорожував європейською і навіть американською уявою. Це свідчить про те, як міцно можна захопити уяву іншої культури, ставши для неї екзотикою.

Однак у кінцевому рахунку екзотика є пасткою. Вона може бути спокусливою, але завжди залишатиметься тільки місцем інтелектуального атракціону.

Сьогодні важливо звільнити Україну від орієнталістського міфу. Звільнити її від образу інтелектуальної пустелі, де нічого ніколи не було. Цей образ створено іншими, і часто його створено ворогами.

Україна, звісно, не була пустелею ні в часи Байрона, ні в часи Вольтера. Але важливо не припиняти це пояснювати. Зокрема, й самим собі

Подробнее читайте на gazeta.ua ...