День прапора, 23 серпня, завжди здавався бюрократичним святом, придуманим чиновниками для перекидних календарів. Тепер ні. Пригадалася історія, так і не розказана свого часу. П'ятниця, 29 листопада 2013-го, опівдні заходжу на Майдан пофотографувати для репортажу "на культуру".

Натрапляю на живописний кадр художниця Марина Соченко пише етюд Майдану з переходу над "Глобусом". Вразило, як їй взагалі вдається працювати пензлем у рукавичках, під рваним холодним вітром із дощем. Але той настрій початку Майдану це був драйв. На полотні мерехтіли зірки на прапорах ЄС, бочки з вогнем, люд у яскравих шаликах. До художниці підходять хлопці й просять написати на їхньому синьо-жовтому прапорі "Житомир".

Пані Марина виводить букви пензлем із червоною олійною фарбою. І тут здіймається вітер, вириває мокрий від дощу прапор і склеює, розмазує напис. "Житомир" тече по прапору кривавими потоками. Всім прикро, художниця виправляє, наскільки можливо, і хлопці йдуть.

За місяць пані Марина запрошує на свою виставку біля Будинку профспілок. Усі картини написані на Майдані, разом із тим першим пейзажем.

 Той прапор, що вирвався ніяк не можу забути, каже. Напис розмазався, наче кров а вночі на Майдані побили студентів. То було, як передчуття.

Ці слова і картинки перед очима б'ють мене струмом. Наче дрібниця, але символічна. Такі збіги супроводжують нас постійно. Ти не можеш нічого змінити тільки помітити. Напевно, щоб зайвий раз знати, що все не випадково. Кожна зустріч і кожна розмова. Навіть підслухана, як та, у підземній пластиковій кав'ярні під Майданом у перші дні протестів. Друга ночі, львівські студенти у синьо-жовтому прапорі відігріваються чаєм.

 Здається, цей прапор гріє, каже дівчина хлопцеві.

 Червоно-чорний треба було брати. Він пік би.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...