Морозного квітневого вечора минаємо тісно запарковані Porsche, Mercedes'и Jeep'и. Такі пишні, що Audi скраю має комплекс меншовартості. Це післявеликоднє Рівне. Біля серйозних авто курять їхні серйозні власники.

 О, то тут поліська кухня! кажу жартома.

Весь день обговорювали розкіш машин, що їздять бездоріжжям бурштинового Полісся, то я продовжила тему. Але чоловіки обертаються, мов про них. А кухня тут грузинська. Принаймні, так написано.

 Ви резервували? сканує нас поглядом дівчина на вході. Вільних місць немає.

Але маленький столик таки знаходять. У залі все оформлено зі смаком, пахне хлібом із печі. Знімаю один зі своїх колючих светрів. За сусіднім столиком жінкам у вечірніх сукнях на тонких бретельках наливають шампанське з мідного відерця з льодом. Чоловіки обговорюють темну пульпу мабуть, стоматологи.

Друг замовляє хачапурі, чоловік пиво, а я не можу визначитися з вином. У меню можна вибрати пляшку або келих.

 А келих це 150 міліліт­рів? перепитую в офіціантки.

 Ні, 100, каже дівчина.

Згадую, як за ті самі гроші замовляли літр грузинського вина у центрі Тбілісі. А інколи його ще й до рахунку не включали як комплімент від закладу. Бо порції 100 грамів для вина в грузинській кухні не існує. Обговорюємо, чому ж тут дорожче, ніж навіть у столиці.

 Ну, в Києві ми, може, й не були у ресторанах такого рівня.

 У ресторанах такого рівня немає телевізорів.

Навіщо тут телевізор, не розумію. Бо залою ходять такі ж довгоногі білявки, як у кліпах. Та й між собою схожі губи наколоті на один копил.

 Це можна забирати? запитує офіціантка про тарілку із залишками хачапурі.

 Так, зараз, я доїм, каже друг, але дівчина не йде. Стає поруч і уважно дивиться до рота коли ж доїсть. Від цього погляду він поспішає, аж давиться.

Сусіди розплачуються за вечерю грубенькою пачкою двохсоток. Ми кількома купюрами. На чай не лишаємо. Друг досі кашляє від шматка хачапурі в горлі.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...