Колись я працював в одній редакції. Туди вчащав незвичний чоловік. До редакції взагалі приходило багато цікавих гостей, часом відомих, незрідка високовладоможних. Цей вирізнявся серед усіх. Апостольська борода біліла на секонд­хендівському тлі пальтечка і светра, а чоло мудреця вінчала шапочка-сванка.

Гурам, назвемо його так, був грузином, зрозуміло. А ще талановитим казкарем, поетом, режисером, кіноактором. Був ще й політиком-опозиціонером, що й призвело до еміграції. Ну, а які статки в емігранта? Та Гурама це не дуже турбувало. Всі його розмови незмінно звертали на головну тему полишену батьківщину.

Якось я поцікавився, де він жив у Тбілісі, коли був депутатом. Гурам відповів, що в передмісті, у звичайній хрущовці. На моє подивування продовжив: "Будучи в уряді, я міг би, звічайно, змінити жітло на краще…" Виявляється, крім депутатства, він свого часу був ще й міністром інформації. Я тупо дивився на міністрові шкарбани, прикрашені нитками з обтіпаних холош. "Во-ос…" похрипував далі Гурам так у його картвельській вимові звучало українське "ось". "Можьна бульо, провадив він, розминаючи чергову "Приму". Алє я не міг жіти краще, ніж більшість мого народу. А в Грузії тоді бульо дужє сутужьно…"

Фраза, що стихла разом із шарканням Гурамових кроків, зринає й тепер. Особливо, коли бачиш наших людей, дотичних до якогось ресурсу. Надто ж політиків і владців. Скільки їх пройшло і йде і коридорами тієї редакції, де я вже давно не працюю, і телеекранами, а головне коридорами всіх рівнів влад, які для них ніколи не уриваються, закільчуючись у вічність. Поважні, ледь аж втомлені власною фаховістю, а головне ус-піш-ні. Це трохи дивно звучить у напівжебрацькій країні, але це таки правда. На тлі чвертьвікового хиріння й розору їхній персональний добробут лише міцніє, нарощуючись мільйонними активами і багатоярусністю підборідь та потилиць. Ця успішність пронизує всю вертикаль влади від президента, будь-якого за ліком, до найінфузорнішого депутатика. Причому можлива опозиційна форма нічого не змінює в суті. Винятки лишень вияскравлюють закономірність тенденції. До речі, не тільки серед топ-чиновництва, серед владців і політиків, а й у суспільстві загалом. Іноді здається, що українською національною ідеєю є не що інше, як легко здобуті захмарні рахунки в банку й відпочинок на далеких островах.

Ні, були в політиці й такі постаті, як Лупиніс, "дядя Толя", що й в останню дорогу відійшов безпаспортним, у бомжівському вохряному плащику. Але коли вони пробивалися до влади? Нагорі в нас люди зовсім іншого типу, все статечні та метиковані. Це деінде прем'єр-міністром може стати колишній боївкар, що спалив власний будинок, вирушаючи на війну з окупантами. Не подобається приклад із Шамілем Басаєвим, мовляв, не та постать, формат і градус? Киньмо оком на інший бік мапи, в іншу добу і на іншого прем'єра Бен-Гуріона, який, заклавши основи держави Ізраїль, вигравши кілька воєн, доживав у кібуці, застилаючи ліжко солдатською ковдрою. Чим не зразок? Або ближчі в часі скандинавські прем'єри, що їздять, тха-ха, на роботу на вело. Непритямні люди, як на тутешні реалії. Диваки. Тут все по-іншому. Тут маємо те, що маємо. Вос! як казав повищезгадуваний дивак.

Гурам, до речі, таки повернувся на батьківщину. За словами спільних знайомих, це повернення так вплинуло на нього, так окрилило, що батоно стрімко виборсався з купи болячок і навіть трохи відмолодів. Про "мерси" з яхтами не турбується, як завжди. Гурамові вони не потрібні. В нього є Грузія. Вос

Подробнее читайте на gazeta.ua ...