Трохи розвиднилося. Проступили лики тих, хто підсаджував блазня на королівський трон. Лишилося дізнатись, навіщо він погодився. І заради чого мучиться, сердешний. І голова паморочиться, і нудить, і у дружинин поділ не втечеш.

І, головне, не дотепів ждуть роботу питають. А він, куди не поткнеться або сміх, або сором. Не на те вивчився.

І думав не про те. Хоча й не лох. В юні роки не долею країни переймався, як, приміром, Данило Кулиняк, створюючи в мореплавному училищі гурт "Вісників свободи України". Наш герой гуртував команду кмітливих і винахідливих.

І про вдосконалення суспільних засад не мріяв за прикладом Василя Рубана, який на 300 сторінках виписав програму нової української партії. Щоправда, раз таки голос проти системи подав коли та заборонила показ створеного з однодумцями телевізійного серіалу.

І в економічні нетрі, зрештою, не поринав услід за Миколою Руденком, який піддав сумніву політекономію Карла Маркса. Інтереси блазня, якого підсадили в королі, не простиралися далі вміння ховати в офшорах прибутки.

Ні він, ні коло його друзів не були подвижниками України і ніколи не претендували на це. Радше навпаки. Продукували й продавали жарти, що з роками стали нагадували знущання з країни і її народу.

І після такої життєвої підготовки він іде керувати країною. Яка, за облагородженим висловом одного з лідерів цього гурту, їм глибоко "пофіг".

Коли "пофіг", коли маєш країну лише за об'єкт жартів і не готовий ні фахово, ні світоглядно то навіщо? Навіщо все це людині, сформованій у доволі обмеженому за пориваннями середовищі?

Привід, звісно, був. Підступилися пару років тому друзяки з претензіями: "Вовчик, що за діла?" Ми, мовляв, знімали, а кіна не буде? Але ж для розгону винуватих і відновлення серіалу вистачило пари місяців. Можна доповісти братам по цеху: "Я іх сдєлал!" і повернутися до того, що вмієш.

Рано. Вовчик хоче Нобеля.

Книга рекордів Гіннеса воно канєшно. Проте ненадійно. Завтра інший приколіст сяде і вже не добу, а цілих дві відповідатиме на запитання журналістів. А Нобель це, вважай, на віки. Гідна компенсація за всесвітній сором.

А що цілком реальна перспектива. Бо він хоче такого Нобеля, як дали ізраїльтянам Іцхаку Рабину з Шимоном Пересом 1978 року. Або ірландцю Джону Гюму двома десятиліттями пізніше. Чи, зрештою, Ле Діх Тхо.

Байдуже, що напишуть у документі: "за зусилля з досягнення миру", як на Близькому Сході, "за зусилля з пошуку мирного вирішення", як у Північній Ірландії, чи "у зв'язку з перемир'ям" між в'єтнамцями 1973 року.

Пофіг Вовчику й те, чим доведеться заплатити Україні за підписаний із Путіним папірець, що не вартий і туалетного паперу, вкраденого кремлівським злодієм з наших азовських кораблів.

Щоправда, є одна дрібниця. Нобелівський комітет не вміє працювати, як навчено зелених слуг у нашому парламенті: вранці мир із Путіним, і вранці ж Нобель. Є ризик не досидіти навіть до вечора. І цей ризик реальніший, ніж Нобелівська премія миру за розграбований Донбас, яку, до всього, доведеться розділити з кривавим лідером московитів

Подробнее читайте на gazeta.ua ...