Не пам'ятаю, де він узявся в моєму житті. У п'ятому класі ми вже вчилися в іншому приміщенні не там, де молодша школа. На перерві до мене підійшов шестикласник Вітька Рубан.  Цукерку хочеш? запитав і показав дюшеску.

 Давай, мирно відповів я.

Він постояв біля мене кілька хвилин, а потім побіг із криком:

 Хлопці, хлопці, а Юрась з'їв шмарклі!

Коли у Вітьки зібралося достатньо слухачів, він із насолодою розповів:

 Я з Юхимом купив цукерок на перерві. Коли лишилася остання, попросив його висякатися на неї. У нього повний ніс шмарклів. Потім замотав в обгортку й дав Юркові. А він її з'їв!

Рубан був старшим і сильнішим і, коли я кинувся на нього з кулаками, він дав мені кілька міцних ударів.

Згодом я побачив його нового товариша Юхима, який перейшов до нас з іншої школи. Нахабний, задерикуватий, готовий принизити. Він викликав у мене відразу. Вона посилилася, коли інший друг Юхима на прізвисько Козак попросив у мене велосипеда.

 Юрко, будь ласка, мені дуже треба, просив він. Увечері поверну.

Я пожалів і віддав. Увечері Козак з Юхимом узяли сокиру й порубали колеса. Просто так, знічев'я, бо Козака на ранок брали в армію і йому було все байдуже.

Потім я поступив у Черкаси і забув про їхнє існування.

"Дякую тобі, Боже, що я не такий, як цей Юхим", інколи думав.

А потім його вбили на Майдані. Снайпер поцілив у потилицю. З мене миттю злетіла зверхність.

"Він був у лютому на Інститутській. А тебе там не було", казав я собі.

Посмертно йому присвоїли Героя України. А вчора стало відомо, що його ймовірних убивць із "Беркута" відпустили в Росію. Виходить, за його смерть нікого не покарають.

Зранку нова влада, виправдовуючись, говорить про наших полонених, які змучилися в неволі на окупованій частині Донбасу. А мені гидко на душі. Знаю це відчуття: так буває, коли солодку цукерку підсовують впереміжку зі шмарклями.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...