Колись я хотів, щоб у мене була бібліо­тека, в якій можна заблудитись. Згодом це збулося. Коли про мою бібліотеку говорять, що тут повний бардак, то так воно і є. Виправдовуюся просто, кажу: я ж знаю, де там що в мене лежить, і завжди можу знайти все необхідне.

Хоч якщо по правді, воно не зовсім так, бо якраз те, що треба, часто десь ховається саме тоді, коли його шукаєш.

Одначе в мене в голові є цілий список книжок, старих рідкісних журналів чи манускриптів, про які я точно знаю, де вони. Це стосується тих видань чи рукописів, які хтось колись брав почитати й вчасно не віддав та вже й не віддасть, бо вмер ще до того. А головне, що ніхто цього не ждав. Загальновідомо, що в подібних випадках книжки вже не повертаються, навіть якщо в тієї людини є родичі й ти з ними в добрих стосунках. Бо це неможливо отак узяти й сказати, припустімо: ваш батько брав у мене таку-то книжку, то ви тепер віддайте її. Щось тут тебе стримує не те, що можуть не повірити. А, мабуть, просто у світі є речі, про які можна домовлятися з людиною, поки вона жива, а потім це втрачає сенс.

От мені й зостається тільки знати, де це лежить. Скажімо, над ставком стоїть хата, де, точно знаю, на горищі, на соломі, є зелений "Обломов" а іншого я не хочу. А ще там є, теж у зеленій палітурці, зошит на 99 сторінок, списаний моєю рукою, коли ще почерк був кращий, як і ми самі з господарем тої хати. Якось, наче й недавно, балакали з ним, що оце б полізти й дістати. А він каже: ні, щось поперек болить, мабуть, на дощ. Дощ і справді пішов. А потім стало пізно.

За все життя таких адрес назбиралося немало в різних місцях. А за останні півроку додалося аж три нових. І що прикметно, всі ці мої боржники-­абоненти були молодшими за мене.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...