На горі, на самому вершечку, при хресті і якійсь пам'ятній стелі сидів гурт місцевих. Пару порожніх пляшок лежали біля імпровізованого столу, хлопці хотіли ще, не розрахувавши кількості, тож спиталися в нас.

Алкоголю ми не мали, навіть за подвійну ціну. Вітер шарудів гоночними куртками, підпихав хмарки з тячівського боку на рахівський. Чи навпаки я гість, не орієнтуюсь. Нас везли години дві гірськими серпантинами із селища, що тепер мріло внизу рожевуватим квасольним розсипом. Із нами зрозуміло, а місцеві що тут роблять ізрання?

 Просто так, пояснив водій, теж місцевий. Відпочити, подихати. Пляшку-другу випити. Сьогодні ж неділя.

Справді, чому б і ні. Нас підняв джип, їх кросові мотоцикли, я такі бачив на турбазі внизу, цілі залізні отарки. І коли спускалися, вони траплялися раз у раз. Тут взагалі жвавий рух, у горах. Безлісий верх, полонина, вусібіч потята коліями, глибокими, як рівчаки. Колись, мабуть, дозвільні шини перетруть-переріжуть гору навпіл, і не тільки цю. Ми теж додали в загальну справу якийсь мікрон своїм "Ренджровером", вириваючи ґрунт і полохаючи полонинську тишу. Відносну тишу, бо кажу ж дозвільного люду, місцевого й прийшлого, навіть іноземного, оснащеного технікою й рідше на своїх двох, тут снує рясно. І більшість навіть без натяку на якесь певне діло.

"Світ став менший", майнуло тоді й думається тепер. Про це взагалі часто думається. "І значно доступніший". Неуявимо, щоб років іще сто тому, чи навіть півстоліття, хтось із місцевих перся в ці дебрі просто так, без потреби. Сиди собі внизу, якщо ти не опришок або вівчар чи лісоруб. Та й якби якийсь дивак захотів тут порозкошувати за флєшкою, йти б довелося півдня. Немісцевим ці краї, мабуть, не уявлялися, хіба якимось обчитаним романтикам. Світ став доступнішим, це точно. І майже все в цьому світі подорожі, кулінарія, одяг, секс.

Пишу ці рядки, а фейсбучна стрічка, як на замовлення, видає міркування класика про доступність мистецтва "у вигляді багатьох перекладів, репродукцій і грамофонних платівок". Класик ще минулосторічний, тож услід грамофонам можна хіба посміхнутися, але сам хід думки заперечень не викликає. Надто ж висновок про те, що ця доступність не є жодним прогресом: позаяк "передбачає випадкове, легке і спрощене знайомство з проявами глибин людського духу і в цьому сенсі сприяє духовній розпусті". Може, й занадто, але щось у тому є.

Хіба знеціненість спілкування не в цьому ряду попри всі зручності поступу? Колись лист ішов тижні-місяці, ставав подією, а тепер від ґаджетів ряхтить в очах і всі вони готові оприявнити адресата в ту ж мить, коли про нього спливає згадка. Скоро з наворочених пристроїв будуть вилазити віртуальні двійники співрозмовників або їхні душі, узброєні голосами.

Ні, я не проти прогресу, звісно. І доступності різних куточків світу теж. Але іноді думається: ну, нехай уже б такі хлопці, як Керуак і його персонажі з "Волоцюг дхарми" шукали саторі в дикій природі. З того шкоди не буде. Але ж ні, неміряні поголів'я власників авт роз'їжджаються вихідними "на шашлики" і, як писав Ґері Снайдер, "кажуть Землі: розсунь свої ноги…" Мільйони рожевих озадь мають залягти на пляжах світу, і для цього ревуть двигуни, пишуться смуги в небі і в морі, крутяться шестерні велетенської індустрії, спрямованої на надприбуток, а в кінцевому результаті на виснаження природних ресурсів. У Карпатах, Туві чи джунглях Амазонії невідворотно лишаються пляшка й пакет, які будуть зогнивати до двох сторіч. А у світовому океані вже дрейфує цілий сміттєвий острів, що дорівнює території чи то Бельгії, чи Голландії.

Такі то діла. Світ зменшується, його таїна розвіюється чи й зовсім зникає. Але влітку мене, як і більшість співгромадян, все одно кудись тягне. З потребою чи й без. І саме в дорозі, в мандрах чомусь наполегливо міркується про самообмеження людства

Подробнее читайте на gazeta.ua ...