Відколи почався карантин, здається, побільшало телефонних дзвінків, що заблудились і переплутались.  Альо, ето Васіліса Стєпановна? Нє?! Тю, як же ж так? Ну, це ще нічого. А буває й веселіше.

Якось в офісі, на столі, завалений паперами, обізвався стаціонарний телефон, а я вже й забув, що він тут є, бо давно мовчав.

 Ви Віталій? Да? А скажитє пожалуста, зачєм я вам должен позвоніть?

 Звідкіль же я знаю?

 Но у мєня отмєчєно: Віталій, і ваш номєр. А зачєм?

Спочатку я подумав, що це мій старий знайомий театральний режисер Малахов, той любить такі хохми, от, наприклад, прикинеться, що він драматург-початківець, написав потрібну людям п'єсу "Якою я бачу майбутню Україну" й просить протекції, щоб ту п'єсу пропхнути кудись на столичну сцену, і я його остання надія, а голос у нього при цьому змінений, високий чисто як у пізнього Тичини Павла Григоровича.

Одначе, це не Малахов. Чую, каже:

 А подумайтє, вспомнітє, может, ви когда-нібудь хотєлі заказать у мєня брюки?

 А ви шиєте?

 І даже нєплохо. Так вам надо брюки? Нєт? Удівітєльно. А куда я ващє попал?

 Це редакція газети.

 Опа! А вам нє надо кореспондєнт за рубєжом?

 А ви що там?!

 Нє, я здєсь, а дочка там. Могла би вам статєйку інтєрєсную соорудіть іногда, то-сьо.

 Гарна ідея, тільки зарубіжжя не моя тема.

 А какая ваша?

 Культура.

 О! І что, у нас єсть культура? Да-а? Ладно, я вам вєрю. Так что брюки? Подумайтє, я к вам подскочу, раз-два, мєрку ­снімєм, будут брюки пєрвий сорт!

Ми домовились, що ще зв'яжемося, хоч він так і не назвав ні себе, ні номера свого телефону.

А все одно на душі вже з тиждень гарно, й згадуються чорні штани-кльош, які хотілося носити в молодості, та якось так і не вийшло.

Подробнее читайте на gazeta.ua ...