Тепер уже важко й визначити, що саме спливає в пам'яті й уяві: поетична стихія чи образ живого чоловіка, який ту стихію носив у собі. Недавно розкрив перший том тритомника, із нього, як завжди, випав складений вчетверо аркуш.

"Карта-меню", значиться чітким вінгранним почерком. Тобто список провіанту для кількаденної поїздки на Лутаву, на Десну. "Підчеревина, часник, помідори…" З переліку віє поетичним вихором і мандрами, майже як із віршів. Скільки натикаюся на аркуш стільки й усміхаюся. І думаю описати Вінграновського, хоч це й непроста затія.

В одному з романів уже пробував, але пунктирно й під вигаданим прізвищем. Відчув тоді: пишеш "Вінграновський" і прізвище відлунює некерованою акустикою, виломлюючись із тексту. Редактор-видавець теж напружився, але по-своєму. "Павло, поки ви ходили за пивом…", початок речення ще був для нього прийнятним, а вже закінчення: "… я обісцяв три каштани", повергало в шок. Геніальний поет не може щось робити у сквері під деревами, навіть після пива. Ну, хіба їх об… обходити, так. На тому й порішили. Редактор ще довго підкочував очі й зітхав.

Геніальний поет був живою людиною, на схилок життя трохи втомленою, обважнілою, що іноді роблено супила брови. Роблено, бо суворість тут же змінювалась напівусмішкою, затиснутою в кутиках губ. Така собі велика дитина, в якій бурхали незбагненні метафоричні вихори й спалахи, виплески експресії, мовна органіка, феєричні візії, вихлюпнуті в художній простір те, про що вже багато й добре сказано літературознавцями й критиками, і буде говоритися ще. Чи прочитана та стихія ширшим літературолюбним загалом, чи провідчута? Важко сказати. Про "не час Вінграновського" писав ще Стус у таборовому зошиті. Пізніші часи були інші, але навряд чи більш "вінграновські". Мейнстріми суспільних інтересів рухалися в інший бік. Коли Вінграновський помер, новини кількох телеканалів ледь прохопились про це, приділивши більше уваги кончині "авторитета" Солохи, який преставився у табірній бані того ж дня.

По смерті, як на мене, його теж не поспішають відкривати. Іноді здається, що це не дуже-то й потрібно в суспільстві, де головною літературою стає навіть не масліт, а фейсбучні дописи й дотепи. Та й чи можливо? Ну, але про це не зараз. Пам'ятник теж поки що не відкрили, камінь, закладений біля парламентської бібліотеки, на Грушевського, під час революційного Майдану перегукувався з пам'ятником Чорноволу, підтримуючи В'ячеслава Максимовича, який бронзовів на іншій, "беркутівській", стороні вулиці. В Первомайську, на батьківщині, вулицю переназвано іменем поета. Літак "Вінграновський" є хіба в уяві, але ж красиво було б, погодьтесь?

Я дивлюся на розгорнутий аркуш, з якого синіють чіткі літери, і проступає усмішка, погамовна напускним серйозом. "Хлібина, сир, перець…" 1 (одна) закреслено 2, 3 закреслено ще рішучіше, чотири пляшки "доброї горілки". "Кріп, цибуля, картопля на юшку…" І вже ніби закручується дорога, віє лугом і рікою, світом, який він всотував, як надчутливий прилад, пересотворюючи в мові. Та що там розповідати розкрийте його книжки. Час Вінграновського саме там

Подробнее читайте на gazeta.ua ...